Генрі Лайон Олді - Шмагія

– Я стругалеві даю два із третиною фартинги на сувої. Дуботопти в мене кору б’ють за сім фартингів з гаком. За що їм більше, ледарям?! Оплата відповідна: стругалі півтора місяця горба гнуть, штовхачі – місяць…. А батечко свариться. Ти, каже, людей не поважаєш! Ти людям своїми грошами очі колеш!

– Шишечко, зайчику, не гнівайся! Татусь, він людина давно дублена… Йому приблудний пройдисвіт за рідного сина дорожчий. Алоїз-розумник із Пшибечан звісточку шле: другий склад відкривати надумав. Ми з братиком Алоїзом умовилися: сап’ян з марокеном прямо в Реттію слати, минаючи перекупників…

– Майстре Андреа! Ви ж знаєте: мій заклад – найкращий. І беремо по совісті. Натякніть, де треба: так, мовляв, і так, Шишмар Швелер завжди з найкращими намірами…

– Зайчик червону юхту освоїв! Мерейну! Смарагдовий ви наш, якщо на портмоне чи гаманці з титлом – кращої не знайти…

– Ще по одній?!

Чаклун засумував. Просто на очах відбувалася зміна епох. Кінець майстра Леонарда й початок майстра Шишмаря. Щиро кажучи, малефікові складно було б назвати це прогресом. Колишній свавільний тиран подобався йому не надто, але куди більше за цього верткого пройдисвіта. Ні, нинішньому Леонардові Швелеру, «який „чаклує“ ночами над ложем хворої дружини», не встояти перед натиском родичів. Ще сьогодні, мабуть, він здатен зацідити кулаком у пику Шишмареві, наполягаючи на своєму – але завтра, післязавтра…

Край.

Мускулюс знав, хто зустріне його на порозі наступного разу.

Пригадався малий Тіль. Там, біля річки, з горіховим патичком напереваги. «Ось я дідусеві скажу…» Але ж не на батька послався, погрожуючи різникові. На діда. Дитяче белькотіння пролунало ніби відголоском давнього салюту: «Слава полеглій величі!» Виросте малий, змужніє, посуне власного батька на лаві. Чого соромитися, коли всі свої? Сирота-малефік замість батька раптом уявив Просперо Кольрауна. Бойовий маг з милості долі чи нещасного випадку втратив ману, ореол страху, який вселяє вчитель, потьмянів, колишній жах ворогів здитинів – і ось Андреа Мускулюс ладнається запроторити благодійника до притулку, щоб перехопити статус при дворі, у ложі Бойових Магів…

У роті з’явився мерзенний присмак. Довелося змити добрячим ковтком вишнівки.

Застілля дедалі більше перетворювалося на новельєт кепського белетриста, коли автор, не знаючи, чим забавити героїв, щомиті всадовлює їх їсти-пити. Закусять, повалять ворогів, вип’ють, порятують красуню, між шніцелем і куріпками завоюють імперію, під голубці з мальвазією проп’ють трон…

– …шушваль усіляку принаджує! Зовсім розум втратив! У домі дівка на виданні, а він якогось шалапута на постій прийняв…

– Зіпсує Цетинку, гультяй! Її й без того заміж не беруть: гребують кривенькою…

– Я йому кажу по-родинному: батьку, ви якою дупою думали? А він за коромисло… Рідну кров через чужого шлендра вбити ладен!

– Старе як мале! Чули, мабуть, сап’яновий наш, – свекор у отроцтві на голівку був недужий. На шмагію, бідолаха, страждав… Ледь вилікувався. Шишечці дід М’яздрило розповідав: із дому втік, п’ять років шляхами валандався!

– Чарівникам у ніжки падав, у науку просився. Гнали його втришиї…

– Ви ж розумієте, майстре Андреа: з дубленою пикою та в чарівничий ряд!

– Повернувся брудний, битий, у вошах… Дід змилостивився, прийняв. Хто ж міг знати, що в поважні літа зараза повернеться?!

Мускулюса немов обухом по потилиці вперіщили. «На шмагію страждав»?! Дурнувате слівце вгвинтилося буравчиком, огортаючись додатковими змістами. Прокляття, адже це не просто лихий жарт! «Ха! Магія-шмагія…» Чи це розмова з Шишмарем і Шишмарихою так стала впоперек горла, що радий будь-якому приводу відволіктися?

– Шмагія? Чи не можна докладніше?

– Хи-хи-хи! Жартувати зволите! Чи ж нам пояснювати знаменитому метру!

– Хо-хо! Веселун ви, майстре! Так уже судилося: вам, мудрим, – магія, Висока Наука, а хто з чорного люду поткнеться – тому шмагія, на посміховисько!

– Одним – слава, іншим – сором!

Годі, тут більше нічого не доможешся. З досади чаклун щедро обдарував песика Нюшку шматом окосту. Шишмар аж крекнув, засуджуючи пусте марнотратство, але заперечити чи відняти в собаки подарунок не посмів. Лише провів песика розпачливим поглядом. Схоже, що люблячий син загодя, у почуттях і помислах, увійшов у володіння батьковим майном, страждаючи від марного розтрачування.

Зате Фержерита вбачала в щедрості гостя натяк на доброзичливість, тому присунулася ближче. Штовхнула кощавим боком, розтягла в усмішечці щучого рота:

– Неоціненний наш… Я щодо свекрушки. Присягаюся Таємною Голоблею, несила більше. Лежма лежить, вважай, мертва. Свекор над нею дуріє, промисел закинув. Цетинку заміж з таким приданим не виженеш…

– Так, я сьогодні оглядав вашу свекруху. Відверто кажучи, не знаю, що й порадити…

– А ви ось що порадьте, хризолітовий… Ви ж малефік, у вас око гарно налаштоване… – Дихаючи пивом і туманами, в яких роїлися недобрі оси, Фержерита торкнула пальчиком чаклунів лікоть. – Може, його й вистачить? Якщо подивитися, га? Якщо розумно подивитися, хіба ні? Й свекрусі – тихий спокій, і нам – радість… Ми б не поскупилися…

Поруч сопів притихлий Шишмар.

Перш ніж відповісти, чаклун наповнив чарки. З вершечком, розливаючи хмільне на скатертину. Розреготався:

– У мене є краща пропозиція, пані та панове. Упевнений, вам сподобається. Я готовий за помірну плату вилікувати шановного майстра Леонарда від усіх наслідків його недуги. Прокляття, я можу зробити це задурно! З поваги до господаря дому, – при цих словах Шишмар сіпнувся, розлив брагу, – я зроблю його колишнім! Роки ще не обтяжують Леонарда Швелера. Виходить, щойно його розум стане як колись ясним, вижене меланхолію, ви знову знайдете люблячого батька, доброго свекра та дбайливого господаря! Що скажете, срібні мої?

Відповідь, прочитана в очах співрозмовників, цілком задовольнила малефіка.

За що не гріх було й випити.

* * *

Гамір на вулиці зіпсував усе задоволення від тосту. Останніми днями Мускулюс без любові ставився до несподіванок, вважаючи, що від них усе лихо. Чи це Шишмар із дружиною групу підтримки заготували?

Тим часом гамір зупинився побіля дому Швелерів.

– Я зараз! Я миттю! – заметушилася чарівна Ферж, силкуючись залагодити ніяковість. Вона кинулася до воріт, ладна рвати на клапті, вилетіла назовні – й незабаром повернулася синяво-біла, як збиране молоко.

– Р-рубіновий наш… Це до вас.

Доля звичайно дає двома руками: в одній – удача, в іншій – неодмінно якась капость. Привід обірвати мерзенну трапезу не міг не радувати. Але юрба? Навіщо юрбі чаклун Мускулюс? Чи ятричани лише бажають провести диспут на тему книги Яна Етмюллера «Дифферент-діагностика маній і одержимостей» – за участі столичного метра?!

Схоже, тут усілякий мітляр – знавець Високої Науки…

Юрбу, що заполонила вулицю, очолював старий приятель – архіваріус Гонзалка. Ніщо не нагадувало в ньому ранкового лиходія. Замість сокири архіваріус тримав букет троянд. «Глорія мунді», барви «тліючого жару». Тринадцять красунь, як годиться. Сам