Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Всю їжу дружина Печериці приносила в судочках додому, підогрівала її на маленькій спиртівці, і так вони вдвох з чоловіком обідали і вечеряли.

Жили вони відлюдно, гостей до себе ніколи не кликали; навіть товариші Печериці по службі в окрнаросвіті ніколи не бували в нього на квартирі.

Ні примуса, ні керосинки у них не було — лише маленька, що горить синім полум’ям, спиртівка, на якій щоранку Оксана Антонівна варила для свого чоловіка натуральне чорне кофе. Печериця любив цей міцний напій.

Ось чому Вукович ще більше здивувався з того, що дружина Печериці різала курку. Де ж вона її засмажила? На маленькій спиртівці? Та й навіщо весь цей непотрібний клопіт людям, які беруть обід з ресторану?..

Вукович узнав, що на другий день після нічної тривоги в ЧОПі, починаючи з неділі, дружина Печериці стала брати в ресторані «Венеція» уже по три обіди і по три вечері. Судків не вистачало. Вона приносила в кошику глиняні горщики на третю, додаткову вечерю.

— Гості, мабуть, приїхали? — співчутливо спитав дуже ввічливий головний кухар «Венеції» Марцинкевич.

— Атож… Сестра моя з Житомира… — трохи зніяковівши, відповіла Оксана Антонівна.

Але було дуже дивно, що ніхто з сусідів не бачив цієї сестри. Крім того, з’ясувавши минуле Оксани Антонівни, Вукович твердо знав, що вона була єдиною дочкою розстріляного цукрозаводчика з Гнівані.

Вукович знав також, що служниці у Печериці не було, але що кожного понеділка до нього приходила мити підлоги кур’єрка наросвіти тьотя Паша.

У понеділок уранці, прийшовши на роботу, Печериця сказав тьоті Паші:

— Ви, бабусю, сьогодні до нас не приходьте, бо жінка щось занедужала. Прийдете аж у той понеділок.

Вислухавши це розпорядження суворого начальника, тьотя Паша була дуже здивована, зустрівши, вертаючись увечері з роботи, на Новому мосту «хвору» Оксану Антонівну. Дружина Печериці швидко йшла з своїми судками по другому боці мосту.

Оксана Антонівна так поспішала додому, що не помітила тьоті Паші і не відповіла їй, коли кур’єрка, вклонившись, сказала:

— Здрастуйте, пані!

… Рівно о шостій годині тридцять хвилин вечора того дня, коли я мав їхати до Харкова, у чергову кімнату окружного управління ДПУ прийшов схвильований лікар-хірург Євген Карлович Гутентаг.

Євген Карлович сказав, що він терміново повинен бачити уповноваженого в особливо важливих справах. Черговий направив лікаря Гутентага до Вуковича, і хірург розповів чекістові ось що.

Уранці, коли лікар Гутентаг іще спав, до нього прибігла дружина завідувача окрнаросвіти Печериці і сказала, що її чоловікові погано. Оксана Антонівна говорила, що, напевне, у Печериці приступ апендициту і він дуже просить, щоб лікар відвідав його вдома.

Гутентаг знав Печерицю: незадовго перед цим він вирізав у нього на шиї жировик. Крім того, Гутентаг дуже любив співи і музику і з приємністю слухав концерти хору, яким керував Печериця. Тим-то, незважаючи на ранній час, Гутентаг швидко зібрався і пішов на Базарний майдан.

Яке ж було його здивування, коли двері йому відчинив сам хворий! Запросивши лікаря в порожню їдальню, Печериця сказав:

— Ось що, колего! Я міг би, звичайно, грати з вами в кота-мишки, міг би вигадати вам наспіх яку-небудь історію про мого бідного родича, якого ненароком підстрелили, скажімо, на полюванні, але я цього робити не ходу і не буду. Ми з вами люди дорослі, і казочки нам уже не до лиця. Крім того, я знаю, що ви людина старого гарту, закінчили медичний факультет у Варшаві, і не думаю, щоб ви дуже симпатизували Радянській владі. Адже прийде та година, коли ваша приватна практика викличе незадоволення в органів влади… Коротше кажучи, ось за цими дверима лежить поранений чоловік. Куля влучила йому в ногу. Стан його погіршується, нога опухла; можливо, вже почалося зараження крові. Чоловіка цього шукають. Ніхто не повинен знати, що ви подасте йому допомогу. Якщо ви виконаєте свій обов’язок, як і годиться лікареві, і врятуєте мого друга, то і вам буде добре, і вашому рідному братові-аптекареві, який живе в Польщі, на вулиці Пілсудського, в місті Ровно, теж буде непогано…

Ще не дослухавши до кінця розповіді лікаря Гутентага, Вукович зрозумів, що недаремно він виписав сьогодні ордер на проведення обшуку в квартирі Печериці.

Через яких-небудь п’ять хвилин після того, як лікар закінчив свою розповідь, із воріт приміщення прикордонного загону виїхали верхи дві групи оперативних працівників.

Одна група, якою командував сам Вукович, попрямувала до великого цегляного будинку на Базарному майдані.

Тьотя Паша, яку чекісти з другої групи ще застали в канцелярії окрнаросвіти, сказала їм, що якихсь п’ять хвилин тому Печериця забігав у свій кабінет. Він узяв чемоданчик, склав у нього якісь папери з вогнетривкої шафи, попросив у тьоті Паші рушник і, сказавши, що його терміново викликають у прикордонне містечко Чемерівці, перше ніж вийти з будинку, забіг в умивальну кімнату, де затримався на дві-три хвилини.

Негайно по телефону з окрнаросвіти уповноважений Дженджуристий розпорядився послати верхових прикордонників у погоню за Печерицею в Чемерівці.

У цей час стрілка годинника вже перевалила за сім годин. Коли працівники ДПУ приїхали на вокзал, поїзд, в якому я вирушив до Харкова, уже минув першу маленьку станцію Балін.

Саме в цей час оперативні працівники під командою Вуковича оточили з усіх боків великий цегляний будинок на Базарному майдані.

Вукович знав, що в квартирі Печериці чорного ходу нема, але йому вже було відомо, що біля самого крайнього вікна спальні є на дах пожежна залізна драбина. І в ту ж саму хвилину, коли один із чекістів, підійшовши до дверей з табличкою «Д-р Зенон Печериця», смикнув за мідну грушу дзвінка, Вукович уже обережно вилазив по цій слизькій драбині.

Як і припускав він, дверей не відчиняли. Чекісти сотали стукати наполегливіше. У квартирі було тихо. Лише ледве помітно хтось, навшпиньках, підійшовши до дверей, ворухнув зсередини мідний щиток вічка і, переконавшись, хто саме стукає, відійшов у глиб квартири. Тоді чекісти вирішили виламати двері.

Лізучи по хисткій драбині, Вукович почув з відчиненого вікна злий чоловічий голос:

— Оксано Антонівно, я вам кажу: будемо оборонятися!

— Все пропало! — відповіла жінка.

— Пані Оксано, вірте мені! — крикнув чоловік.

— Пізно! — відповіла жінка Печериці, і в кімнаті бахнув револьверний постріл.

Це вистрілив у спину жінці Печериці їхній гість і поповз до вікна, але тут йому назустріч, як вихор, зіскочив з підвіконня. Вукович.

Оторопівши від несподіванки, гість не зумів прицілитися і промахнувся: куля пройшла стороною. Ударом ноги Вукович вибив з рук бандита, який повзав по лінолеумі, важкий маузер «дев’ятку», тої ж хвилини з тріском відчинилися єдині двері