Володимир Павлович Бєляєв - Будинок з привидами

двір. Уже кінчилися заняття, і курсанти в чеканні обіду грали на площадці в футбол. Мигнув серед гравців картуз Марущака, і я одвернувся. Мені здавалося, що курсанти вже про все знають.

Я йшов за батьком, опустивши голову, як арештант.

Скоро ми прийдемо до Маремухи. Там, на очах у Петька та його батька, старого шевця Маремухи, і Петрової матері, з'ясується все. Всі знатимуть, що я не тільки злодій, а й боягуз.

Два квартали ми йшли мовчки.

Тільки порівнялися з садибою ремісничого училища, показалася за рогом майстерня Захаржевського. Зараз мене побачить Котька Григоренко. Адже це він, мабуть, бабахкає там кувалдою.

Біля афішної будки батько круто спинився.

— Василю! Мені соромно за тебе, зрозумій. Я не хочу тебе ганьбити. Ти мій син, Василю, а я комуніст. Я хочу, щоб ти виріс правдивим і чесним хлопцем. Коли я був у твоїх літах, мені жилося багато важче, але я ніколи не обманював свого батька, не обманюй і ти мене.

Пройшла повз нас якась тітка і з подивом глянула в наш бік; як тільки стихли вдалині її кроки, я, зібравшись з силами, сказав:

— Тату! Я продав ложки!

— Кому?

— Я думав, що вони мої. Тітка казала…

— Кому?

— Тітка казала, що це моє придане…

— Чуєш, я тебе питаю: кому ти їх продав?

— Я заніс у місто, до ювеліра.

— Ходім! — сказав батько і помацав у кишені бумажник.

Навіть згадувати тяжко, як зайшли ми в ювелірну майстерню. Дізнавшись, що прізвище батька Манджура, ювелір, глянувши на кришку цигаркової коробки, засміявся сказав:

— А ще голос підвищуєте! Ложки не ваші, а громадянина Маремухи!

Великих зусиль коштувало умовити ювеліра, щоб він повернув ложки назад. Довелося заплатити за них з процентами: замість чотирьох карбованців батько дав ювелірові чотири карбованці дев'яносто копійок. На кожній ложці цей старий спекулянт заробив по тридцять копійок.

Уже по дорозі назад, коли ми пройшли половину фортечного мосту, я зупинив батька і тихо, намагаючись, не дивитися йому в вічі, сказав:

— Тату, слухай! Даю слово честі, я більше ніколи не буду брехати, тільки прошу — нікому не розказуй. Ніколи не буду. Ось клянусь. Не розкажеш?

— Подивимося.

— Що подивимося?

— Подивимося, кажу.

— Тобі важко сказати? Так? Ну, раніше тобі було шкода ложок. А тепер ложки в тебе є. Чому ж ти не хочеш?

— Мені було шкода ложок? Ложок? — перебив мене батько. — Ти думаєш, мені потрібні ці цяцьки? Та я можу й дерев'яними їсти. Ось!

І не встиг я опам'ятатися, як батько вийняв із кишені всі три ложки і з силою шпурнув їх через поручні у вируючий водоспад. Крутячись і поблискуючи, полетіли вони вниз, а рябий селянин у брилі, який проїжджав повз нас на широкій гарбі, навіть рот розкрив від здивування.

Не відриваючись я стежив, як вони падали, і підвів очі на батька тільки тоді, як ложки одна по одній зникли в білій піні водоспаду.

Того дня я не обідав. Щоб не потрапляти на очі знайомим, я пішов далеко за Райську браму і ліг на полянці біля урвища. Я вирвав із землі дикий часник і став жувати терпку й червонясту його головку.

Мимо сковзали, гудучи, чорні джмелі, бджоли. Строкатий одуд, махаючи райдужними крилами, прилетів з лісу, сів на камінець навпроти, потряс чубчиком і, помітивши мене, зник за горбом. Дві малинівки, гойдались на тонких гілочках сусіднього кущика, завели веселу пісню. Але тепер це мене не цікавило. Я навіть полінувався пошукати в кущику гніздо малинівок, а воно ж було там, повне рябеньких теплих яєчок, інакше не стали б малинівки так довго вертітися навколо одного кущика.

Густа трава, заквітчана жовтцями, бузковим куколем, медункою, мохнатими волошками й іншими польовими квітами, солодко пахла; ледве помітно ворушилися біля мого обличчя гострі зелені билинки. Я байдуже розглядав їх впритул і все думав про те ж саме.

Ще коли ми йшли до ювеліра, батько сказав мені:

— Василю, а пам'ятаєш, як ти, коли в місті були петлюрівці, прибіг до мене в Нагоряни із своїми хлопцями? Пам'ятаєш — ти перший розказав мені, як петлюрівці розстрілювали Сергушина. Я думав потім: який у мене гарний хлопчик росте… А ось тепер…

І батько махнув рукою. І це було найобразливіше. Вже хай би він називав мене як завгодно, вилаяв би найстрашнішим словом, хай навіть відшмагав би мене поясом з пряжкою, так, як шмагав свого молодшого сина Стаха наш давній сусід по Заріччю ковбасник Гржибовський, — ніщо не було б таким образливим, як цей батьків жест і мовчання потім…

Зрозуміла річ — батько розкаже всім, що я покрав ложки.

Тітці першій розкаже, а вона поскаржиться на мене Полевому. Та й сам батько про все йому повідомить. Пропав тоді комсомол, пропало все. Ні для чого жити далі, всі мене будуть зневажати, і Галя перша. Скаже: наговорював на Котьку, що він поганий, а сам — злодій. І руки не подасть.

Ні, жити далі не варт. Треба кінчати життя самогубством. Кілька разів я повторяв про себе не слово і, забувшись, сказав голосно і дуже повільно:

— Самогубство!

Почувши свій голос, незвичайний і чужий, я заплющив очі. Страшно стало. Неначе мене могли підслухати. Насилу обернувся. Нікого. Безлюдний скелястий берег. Ріка повільно тече внизу. Молодий ліс увесь дзвенить від пташиного співу, а позаду, неначе два вартових, високі іржаві скелі Райської брамки.

Треба кінчати. Але як? Плигну з мосту в глибокий водоспад. Ні! Знайду інше місце. Стрибну хіба ось тут, із скелі, в каменоломню? Незручно. Камінь, складений штабелями, розсиплеться, ще штани порву, і, навіть коли і вб'юся, не скоро мене знайдуть у безлюдних каменоломнях. Спочатку мене собаки бродячі обгризуть, і тільки потім хтось із пастухів знайде мої кістки.

«Стривай! Стривай! — сказав я собі. — А мінарет навіщо?» Вже кілька чоловік стрибали звідти і розбились на смерть. Мінарет стоїть у центрі міста — високий, вузький, із статуєю богоматері зверху. Його побудували ще турки, коли захопили місто у поляків. А потім, коли турків прогнали, мусульманську мечеть переробили в кафедральний костьол. Але тут я згадав, як стрибала з цього мінарета одна польська панночка. Вона стрибнула від нещасливого кохання. І не вбилася. Тільки ноги поламала.

Ще пісеньку жартівливу про неї склали:

Панна Гацька

Впала зненацька,

Та з великої милості

Поламала собі косці.

Ну його! З мінарета стрибати не буду. А раптом я, як та панночка, не вб'юся, а тільки поламаю собі кістки, а потім хлопці сміятимуться. Такий, скажуть, здоровий, у