Астрід Ліндгрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

Мені здається, що буде краще, як надалі ти кинеш криміналістику. До речі, можна мені забрати назад відмикачку? Це ж ти її взяв у мене?

Калле засунув руку в кишеню й витяг відмикачку.

— Вам теж краще було б кинути дещо, — буркнув він.

Дядько Ейнар засміявся.

— Прощай, Андерсе, дякую за компанію. Прощай, Єво-Лотто! Ти гарна дівчинка, я завше тебе такою вважав. Привітай від мене маму, якщо я не встигну з нею попрощатися!

Він рушив нагору разом зі своїми приятелями. У дверях він обернувся й помахав дітям рукою:

— Обіцяю неодмінно написати, де ви! Якщо тільки не забуду!

І важкі двері грюкнули й замкнулися.

14

— Це я винен, — озвався Калле після довгої, здавалося, нескінченної мовчанки. — Тільки я сам. Не треба було вплутувати вас до цієї справи. Та, мабуть, і самому не треба було вплутуватись.

— Винен, винен! — передражнила його Єва-Лотта. — Ти хіба знав, що так вийде?

Знов запала тиша, жахлива тиша. Здавалося, що на світі нічого не існує, крім цього підземелля й щільно замкнених дверей.

— Шкода, що Б'єрка вчора не було, — врешті мовив Андерс.

— Ще й як! — озвався Калле.

І вони знов замовкли. Всі троє думали. І думали приблизно те саме: що все пропало. Коштовності не врятовано, і злодії втечуть за кордон. Та це тепер здавалося не таким страшним, як те, що самі вони замкнені, не можуть вийти і не знають, чи взагалі коли вийдуть. На саму згадку про таке їм аж млосно ставало. А раптом дядько Ейнар не напише? До того ж скільки часу йде лист з-за кордону? І скільки можна жити без їжі та без води? А може, злочинці захочуть, щоб діти назавше лишилися в підземеллі? Бо ж за кордоном теж є поліція, і злодіям буде спокійніше жити, як Андерс, Калле і Єва-Лотта ніколи не вийдуть і не зможуть їх виказати. «Я напишу, якщо тільки не забуду», — наостанці сказав дядько Ейнар. Зловісні слова!

— Я маю три булочки, — сказала Єва-Лотта, засовуючи руку в кишеню.

Це все ж таки була якась розрада.

— Отже, до вечора ми не вмремо з голоду, — мовив Андерс. — І ще лишилося півкоряка води.

Три булочки й півкоряка води! А далі що?

— Треба кликати на допомогу, — порадив Калле. — Може, якийсь турист нагодиться, прийде оглядати руїни.

— Я пам'ятаю, що торік тут були два туристи, — сказав Андерс. — Після того в місті ще довго про них згадували. То чому б хтось не нагодився нині?

Вони поставали коло віконця, крізь яке просмикувався пучок сонячного проміння.

— Ну — раз, два, три! — скомандував Андерс.

— Поможіть! По-мо-жіть!

Після того крику тиша видалася їм ще глибшою.

— До Ґріпсгольма[3] та Альвастра[4] туристи валками сунуть, — гірко зауважив Андерс. — А наші руїни нікого не цікавлять.

Ні, жоден турист не почув їхнього крику, та й взагалі ніхто не почув.

Спливали хвилини, обертаючись на години.

— Аби я хоч була сказала вдома, що йду до руїн, — мовила Єва-Лотта. — Тоді вони прийшли б сюди нас шукати…

Вона затулила руками обличчя. Калле проковтнув клубок у горлі й підвівся з долівки. Він не міг сидіти й спокійно дивитися на Єву-Лотту. Чи дверей не можна виламати? Ні, зразу видно було, що марно й пробувати. Калле нахилився й підняв щось із долівки коло сходів. Дядьків Ейнарів ліхтарик! Він його забув! От пощастило! Бо як настане ніч, темна, холодна ніч, то хоч можна буде коли завгодно посвітити собі. Батарейки не вистачить надовго, але принаймні вони блиснуть і подивляться, котра година. Хоч, властиво, тепер уже однаково — чи третя година, чи четверта, чи п'ята, скоро для них узагалі ніщо не матиме ніякої ваги.

Калле відчув, як у ньому росте глухий відчай. Він ходив з кутка в куток «смутний та невеселий», як звичайно пишуть у книжках.

Усе що завгодно, аби тільки не сидіти й не чекати. Все що завгодно. Може, краще обстежити темні переходи, що вели в глиб підземелля?

— Андерсе, ти колись пропонував обстежити підземелля, накреслити план і влаштувати тут наш штаб. То, може, тепер обстежимо його?

— Невже я справді казав таку дурницю? Певне; мені тоді в голову вдарило сонце. Якби я тільки вибрався звідси, то довіку обминав би десятою дорогою ці паскудні руїни, так і знай!

— Усе ж таки цікаво, куди ведуть ці темні коридори? — не поступався Калле. — А раптом є якийсь інший вихід, що про нього ніхто не знає!

— Аякже! А раптом сюди з'являться археологи й відкопають нас? Однакова надія.

Єва-Лотта стрепенулася:

— Воно так, але як ми сидітимемо, то взагалі здурієм. Як на мене, то Калле правду каже. Ми маємо ліхтарика й будемо присвічувати собі.

— Ну, як хочете, — сказав Андерс. — Та, може, спершу з'їмо булочки? Три булочки — на жаль, тільки три булочки, і надовго їх однаково не стане.

Єва-Лотта дала кожному по булочці, і вони мовчки заходилися їсти. Їм аж моторошно ставало на думку, що це, може, вони їдять востаннє в житті. Вони швидко ум'яли булочки й запили їх водою з коряка. Тоді взялися за руки й рушили в темряву.

Калле йшов попереду й світив ліхтариком.

Саме тієї хвилини перед невеликою поліційною дільницею спинилася машина. З неї висіло двоє чоловіків і поспішили до дільниці, де їх зустрів Б'єрк, дуже здивований несподіваними відвідинами.

Прибульці назвалися: комісар Стенберґ і поліцай Сантесон із стокгольмської кримінальної поліції.

Потім комісар швидко спитав Б'єрка:

— Ви не знаєте тут у місті приватного детектива на прізвище Блюмквіст?

— Приватного детектива Блюмквіста? — Б'єрк похитав головою. — Ніколи про такого не чув.

— Дивно, — сказав комісар. — Він мешкає на Великій вулиці, чотирнадцять. Ось погляньте.

Комісар витяг листа й подав Б'єркові. Якби тут був Калле, то відразу впізнав би його. Вгорі стояло: «До кримінальної поліції у Стокгольмі», а внизу підпис: «Карл Блюмквіст, приватний детектив».

Поліцай Б'єрк засміявся:

— Та це ж мій приятель Калле Блюмквіст! Ти Диви, приватний детектив! Тому приватному детективові десь одинадцять чи дванадцять років!

— Тоді чим ви поясните, що він прислав нам такий самісінький відбиток пальця, як ми виявили на Банерґатан наприкінці липня? Мабуть, чули про крадіжку великих коштовностей? Чий це відбиток? Саме це найбільше цікавить стокгольмську кримінальну поліцію. Це наша єдина ниточка. Ми певні, ще грабувало кілька осіб, бо одна не зрушила б з місця важкого сейфа. Проте відбитки пальців залишила тільки одна з них, решта, певне, були в рукавицях.

Поліцай Б'єрк задумався. Він згадав, як недавно на майдані Калле обережно розпитував його, ще треба