Борис Опанасович Комар - Диваки

все ж таки є, а в мене… — Микола не доказав, до горла підкотився давучий клубок, залоскотало в носі. Мовив, щоб і собі не розплакатись: — Я оце Валентину Михайлівну бачив. Стріла маму і довго з нею гомоніла, а я за кущами сидів і випадково кинув камінця. Так вона підняла його і пішла. Для чого він їй?..

— Ой, Миколо, як же ж це ти?

— І сам не знаю, як воно вийшло…

— А як узнає, хто кидав?..

— Звідки? Не бачила ж мене!

— Коли захоче, взнає. Однесе той камінець у міліцію, там подивляться на нього в мікроскоп — і готово. Одразу скажуть, хто кинув. Он як на торфорозробці крамницю обікрали, слідчий узяв замок, шибки з вітрин, і по слідах від пальців знайшли злодіїв.

— Вона не понесе, — зовні спокійно мовив Микола, а в самого щось усередині занило. — Чого б це вона несла, я ж її не вдарив!

— Я теж думаю — не понесе, — згодився Сашко. — А якщо понесе, то… знаєш, в міліцію тебе можуть забрати…

— Ходімо, може, побачимо, куди вона пішла.

— Добре, ходімо, — згодився Сашко. — А тоді й тата з чайної допоможеш забрати.

Велосипед завели в сіни і подалися в центр села. Майже поруч сільради — Будинок культури, чайна, та й дільничний міліціонер теж недалеко живе.

В Будинку культури у всіх вікнах світло, грає акордеон. При вході стоять дівчата.

— Ось іще прийшли, а казали, що хлопців сьогодні мало, — гукнула старша сестра Шинкаренко Олі. — Ходіть-но, парубки, потанцюємо. Та не бійтеся, вчителів тут немає.

Сашко засоромився і потяг Миколу убік.

— Е-е, ці дуже горді й прохані, підождемо інших, — засміялися дівчата.

Стежками через городи вибралися хлопці до хати старих Антонюків, що стояла поблизу річки.

— Ото її вікно, що світиться, — показав Сашко.

Прислухалися, чи ніхто не йде вулицею, перелізли через високу огорожу, підкралися до хати.

Валентина Михайлівна сиділа за столом і щось писала в товстому зошиті. Тепер вона була вже у квітчастому халаті. Русе волосся підв’язане голубою стрічкою. Праворуч од неї на столі лежав стосик книжок і… плескатий камінець, отой самісінький камінець, якого Микола жбурнув з-за куща…

Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею.

— Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола.

— Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо.

Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися.

А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій…

Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька.

Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Аж тріщала, бідолашна, коли перелазили.

Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані.

— Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?..

Постояли, помовчали.

— Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко.

— Обіцяв, то ходімо.

ЩОДЕННИК

Микола довго не міг заснути, півночі перевертався в ліжку. А як врешті задрімав, почали снитися страшні сни.

Ось за ним женеться міліціонер, той, що живе в їхньому селі. Микола втікає городами, його боляче шмагає по обличчю шершаве листя кукурудзи, перечіпає довге й міцне, як мотуззя, огудиння гарбузів.

Вибіг на дорогу, сховався в кущах, звідки жбурнув на вчительку камінець. Але тут з’являється Валентина Михайлівна, не кричить на нього, не лає, лише показує той камінець, товстий зошит і, посміхаючись, каже зневажливо:

— А ще хвастаєш — “ми шостаки”!

Він знає, що треба негайно ж утікати далі, бо тут його застане міліціонер, і не може зрушити з місця.

Потім сниться, що його таки зловили й ведуть селом до сільради. Слідом іде заплакана мати, засмучений Сашко. Вони нічим уже не можуть допомогти Миколі. З дворів визирають дорослі й діти. Серед них і дядько Павло, Сашків батько, і Тихін Федорович, і дід Артем, і Шинкаренко Оля, і Троць Віктор, і Олег.

Де не взявся Сергій Шморгун, підступив, запитує:

— Скільки буде сім разів по вісім?

Це мовби така умова: якщо Микола відповість, його відпустять.

Він намагається згадати і ніяк не може. Став множити в думці цифру сім з самого початку, але збився.

Сашко намагається підказати йому, ворушить губами, та Микола не добере. Оля стоїть ближче, могла б виручити, але мовчить — боїться вчительки.

Раптом на дорогу виповзає “дракон”. Той самий, яким вони налякали вчителя праці, тільки тепер він живий. Розкриває свою пащеку й хапає Миколу за ногу.

Микола скрикує і прокидається весь мокрий од поту.

Надворі світає. Мати вже застилає свою постіль. Вона сама звечора довго не могла заснути, чула, як зітхав і крутився Микола. Вночі прокинулась. Уві сні син стогнав на всю хату. Тепер уже й пожаліла, що так полаяла його вчора за молоко і забруднений одяг. У школу Микола ішов, як на кару. Спершу хотів був не піти, сказати матері, що захворів. Та він справді почував себе хворим. Але потім роздумав.

Це ж тоді ще більше підозру може викликати на себе. Вчителька подумає: “Ага, не прийшов, злякався, значить, це він кидав”. А як побачить на уроці, то, може, й не подумає на нього.

Вийняв з сумки недокурену пачку сигарет, викинув у дерезу.

На уроках Микола сидів тихо, уважно слухав учителів. На перервах теж не пустував, чекав: ось-ось покличуть до директора, почнуть розпитувати про камінець.

Зустрівся з колишньою вчителькою ботаніки Іриною Тимофіївною, що працювала тепер у школі бібліотекаркою, хотів був узяти в бібліотеці якусь нову книжку. Веліла прийти завтра і полаяла, що Микола, як і раніше, бешкетує. Згадала і про “дракона”, і про колосок, але про вчорашню подію ні слова, ні півслова.

Та ось і урок Валентини Михайлівни. Вона теж нічого йому не сказала, тільки частіше поглядала на нього, і в хлопця одразу мороз пробігав поза шкірою.

Зважився, підійшов до неї після уроку, спитав, коли будуть закладати шкільний сад.

— Ось тільки на ділянках упораємося, одразу й почнемо.

Спокійний тон учительки трохи заспокоїв.

“Може, вона й не підозрює мене? Міг же й інший хтось кинути. Ну, скажімо, Сергій Антонюк. Він теж на неї сердитий…”

Сашко підійшов до сітки-огорожі, заклав два пальці в рот і тричі протяжно свиснув.

Микола кинув ложку — обідав саме, вибіг із хати.

— Чого ти?

— Глянь, куди це вона йде?