Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

Гейворд. — Крики стихли, а ті, хто їх знімав, наче забралися звідси. Тиша й спокій огорнули все, крім води. І в печері ви зможете віддатися тим співам, що так їх любите.

Девід сумно посміхнувся, і на мить обличчя йому вдоволено засвітилось, коли Данкен падав про його улюблене покликання. Він уже не опинався, щоб його провели туди, де чокав спокій на його змучену душу; спершись на руку товариша, Девід увійшов у Вузький отвір печери. Данкен зібрав оберемок сасафрасу і намостив його перед печерою, старанно замаскувавши які-будь сліди входу. Всередині за цією непевною загородою він повісив укривала, затемнивши глибину печери. А до зовнішньої частини печери сочилося світло з вузького отвору на ущелину, долом якої біг один рукав річки, за кількадесят ярдів нижче з'єднуючись із своїм побратимом.

— Не подобається мені цей індіянський звичай — здаватись без боротьби в безнадійному становищі, — мовив Гейворд, не відриваючись од роботи. — Наше правило «поки живеш — надійся» — навпаки, додає духу й більш личить вояцькій вдачі. Вас, Коро, я не буду марно втішати — ваша власна сила волі й тверезий розум підкаже вам, що робити. Але ось як висушити сльози цій стривоженій дитині, що тремтячи припала вам до грудей?

— Я вже спокійна, Данкене, — озвалась Еліс, випручуючись із обіймів сестри і силкуючись виглядіти бадьорою, хоч обличчя мала в сльозах. — Справді, я спокійніша. У цьому захистку ми напевно в безпеці, добре заховані, тут ніхто не заподіє нам кривди. І ми можемо сподіватись на допомогу тих шляхетних людей, що не боялись ризикувати життям заради нас.

— Тепер і наша люба Еліс говорить як дочка Манро! — сказав Данкен, зупиняючись у проході потиснути дівчині руку. — Маючи перед собою два таких приклади мужності, мусиш бути посоромлений, як не здобудешся й сам на героїзм!

Гейворд сів посеред печери й інстинктивно стиснув у руці єдиного пістолета, що йому залишився, його стягнені брови й насуплені очі свідчили, що він ладен боротись на відчай душі.

— Гурони, в разі вони прийдуть, не візьмуть нас так легко, як собі гадають, — пробурмотів він і, прихилившись головою до скелі, став, здавалося, терпеливо чекати, що буде далі, не відриваючи при тім погляду від вільного війстя печери.

Коли він змовк, надовго залягла глибока і майже бездиханна тиша. Свіже ранкове повітря пробивалося до печери й поволі бадьорило дух тимчасових печерників. В міру того як збігали хвилина за хвилиною в незахмареному спокої, почала оживати надія в серцях подорожан, хоч ніхто не важився викласти її в словах, побоюючись, щоб наступної миті вона не розвіялась.

Тільки Девіда не опановували ці змінні настрої. Промінчик світла з отвору перебігав по його зблідлому обличчю і падав на сторінки книжечки, що її він знову гортав, наче підшукуючи співу, найвідповіднішого до їхнього становища. Врешті, здавалося, його заповзятливість була винагороджена, бо він промовив уголос назву псалма, видобув довгий ніжний звук із своєї сопілки і заграв на пій перші такти побожного гімну.

— Чи це безпечно? — запитала Кора, глянувши своїми темними очима на майора Гейворда.

— Бідолаха, голос у нього такий кволий, що за гулом водоспаду його й не чути, — відповів він. — Та й печера тлумить звуки. Тож нехай віддасться своїй пристрасті, коли це нічим не загрожує.

— «Острів Уайт», — повторив Девід назву псалма, озирнувшись із поважним виглядом, як то звик був у школі, коли вгомонював своїх учнів. — Мелодія його мужня, а слова врочисті. Тож проспіваймо цей псалм з належною достойністю.

Він змовк на хвильку, аби скріпити враження від своїх слів, а тоді заспівав — тихо, в приглушених тонах, так що лише поволі голос западав у вуха слухачам, аж урешті сповнив усе вузьке склепіння нерівними й тремкими звуками. Проте краса мелодії, хоч який слабосилий був співак, почала благодійно впливати на душі подорожанам.

Еліс машинально витерла сльози і втупила свої зволожені очі на бліде лице Гемета з виразом щирого й неприхованого захоплення. Кора нагородила вдячним усміхом благочестиві зусилля тезки ізраїльського царя, а Гейворд скоро одвів свій пильний і суворий погляд від отвору печери, щоб дивитись — і то лагідніше вже — на Девідове обличчя або вловлювати мимобіжні іскрини, що часом спалахували на вологих ще очах Еліс. Видима симпатія слухачів розохочувала співця, і голос Геметів ставав дедалі багатший та повніший, не втрачаючи, однак, тієї зворушливої ніжності, що нею пояснювався його чар. Напружуючи, скільки мога, всю свою силу, співак сповнив цілу печеру протяглими й розлеглими тонами, коли це враз увірвався ззовні різкий крик і перервав побожний спів, — так ніби серце Девідові під саме горло підкотилося.

— Ми загинули! — скрикнула Еліс, падаючи в обійми сестри.

— Ще ні, ще ні, — відповів збентежено, але не розгубившись Гейворд. — Крик почувся з середини острова, це вони побачили своїх убитих товаришів. Нас іще не викрито, ще є надія.

Хоч які благенькі були сподівання на порятунок, слова Гейвордові, однак, не пішли намарне, бо додали сестрам духу спокійніш чекати на дальші події. Невдовзі розлігся й другий крик, і стало чути, як шемріт людських голосів поволі розходиться по всьому острову, від верхньої його частини до нижньої, аж урешті досягає й голої скелі над печерами. Звідти спершу почувся вигук дикого тріумфу, а тоді повітря сповнилося таким жахливим галасом та вереском, який можуть зчинити тільки люди, і то в стані найлютішої жорстокості.

Звуки скоро залунали з усіх боків навколо печери. Одні гурони гукали до своїх товаришів з берега, а їм відповідали із скель. Крики чулися в моторошній близькості до розколини між двома печерами і змішувались із хрипуватими голосами з глибини вузької ущелини. Одне слово, так швидко дикунські вигуки розбіглися по всьому острову, що стривоженим слухачам у печері видавалося, наче ті звуки чути навіть і з долу, а не тільки з боків та згори.

Раптом серед цього шарварку розлігся переможний крик за кілька ярдів од прихованого входу до печери. Гейворд геть скинувся надії, гадаючи, що це їх викрито. Але йому знову відлягло від серця, бо він почув, як голоси громадяться при тому місці, де розвідник так неохоче полишив свою рушницю. З-поміж різних індіянських говірок, що їх він тепер ясно чув, легко було розрізнити не тільки окремі слова, а й цілі фрази у французькій мові. Раптом гурт голосів вигукнув водносталь по-французькому: «Довгий Карабін!», а ліси обабіч річки відлунили ці слова. Гейворд добре пам'ятав, що прізвиськом цим вороги називали славного мисливця і розвідника англійського війська. Тільки тепер Гейворд дізнався, хто був недавній їхній товариш.

— Довгий Карабін!