Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

сідало, і професор вирішив ночувати тут. За день ми проїхали п'ять станцій досить нерівною долиною Куп і через широкий хребет.

Кімнати для проїжджаючих на станції, звичайно, були без вікон. Хиткий стіл взяли у наглядача, а стільці замінили своїми чемоданами. На кані розставили ліжка, з якими ми впорались вже швидше. На вечерю пощастило купити в наглядача м'ясо кулана, тобто дикого осла. В широких степах і солончаках великої западини, яка відділяє Джаїр-Майлі від Східного Тянь-Шаню, водяться стада не тільки антилоп дзеренів, що трапляються і в Джаїрі, а й куланів, У величезних заростях очерету в гаях вздовж ріки Куйтун, що тече з Тянь-Шаню і, повернувши на захід, зрошує частину цієї западини і впадає в озеро Ебі-Нур, водиться багато кабанів і трапляється навіть тигр.

Через це наглядач і візники станції Сарджак, розташованої на краю цієї западини, мали рушниці і у вільний час полювали на антилоп і куланів. Але професорові я, звичайно, не сказав, що суп і жарке їхньої вечері виготовлені з м'яса кулана. Подаючи казанок з супом, я сказав, що пощастило купити яловичину. Професор уважно роздивився ребра з м'ясом, що були в супі, покуштував м'ясо і сказав:

— Душше карашо, що ви варили не баран. Це видно молодий коров, кістки не товсті.

Поїли і хвалили, а ми з Лобсином, вечеряючи надворі, насилу стримувались від сміху. Але тільки-но ми, напившись чаю, зібрались влаштуватись на ночівлю в нашому возі, як відчинились двері і пролунав голос секретаря:

— Ore, Кукушка, Хома, шнель, шнель!

Я прибіг в кімнату і застав таку сцену. Професор стояв біля свого ліжка з свічкою в лівій руці, а тремтячою правою показував на стіну, яку перетинала широка тріщина. Вздовж тріщини спускались вниз одна за одною дві великі фаланги.

— Хома, це який гидкий паразит? Я читаль, Туркестан живе каракурт, смертельни кусак!

— Ні, професоре, це фаланга, павук.

— Він теж кусайт? Вісім ніг, як у павук! Гидкий.

— Кусає і боляче, якщо його придавити і зачепити. Рука пухне, сильний жар буде.

— Донерветтер! Шше один бігайт, — скрикнув професор, показуючи на другу стіну, по якій з-під очеретяної стелі вискочила і швидко побігла фаланга середня завбільшки.

— Це жахливо! Тут спайт не мошна. Вночі ці павук покусайт нас. Виймайт наша намет, розбивайт надворі, пошалста!

В багажі на нашому возі, справді, був великий тюк з наметом, який експедиція взяла з собою. Довелось нам перевернути весь багаж, витягти і розв'язати тюк і ставити намет незнайомого нам фасону. Професор тримав свічку, на щастя, було тихо і вогонь не тушило. Секретар показав нам, як ставити стояки, натягувати полотнища, вкривати брезентом долівку, де забивати кілочки. Намет мав форму будиночка з низенькими прямовисними боковими стінками і високим дахом; до переднього стояка прикріплювався маленький столик. Всередині помістились обидва ліжка вздовж бокових стін і між ними залишився ще прохід з аршин завширшки.

Загалом провозились ми з півгодини, поки не влаштували вченим намет і не вклали у возі решту багажу, на якому спали самі. Німці, мабуть, спали погано, по-перше, з незвички в наметі і, по-друге, тому, що на дворі станції не було тихо. Під повіткою жували солому і форкали коні, в селищі гавкали собаки, іноді чулись голоси. І коли ми за звичкою прокинулись на світанку, в наметі вже розмовляли.

Виглянувши з воза, я побачив на півдні пишну картину. На горизонті тягнувся Східний Тянь-Шань довгою темною стіною, що була розрізана глибокими ущелинами і увінчана рядом великих зубців, немов величезна пилка. Ці зубці з верху до низу були вкриті снігом, що червонів у промінні сонця, яке вже сходило. Я вперше бачив такий високий сніговий хребет на всьому його протязі і з такої віддалі і милувався ним разом з Лобсином, який, проте, не раз бачив і інші снігові хребти, але не такі високі й довгі.

Німці, вийшовши з намету, побачили, що ми стоїмо на возі і дивимося на південь, і звернули на це увагу.

— Це який великий гора? — спитав професор.

— Це північне пасмо Східного Тянь-Шаню. Воно називається Ірен-Хабірга, а також Боро-Хоро, — відповів я.

— Турфан місто там, за цим гір?

— Ні ми поїдемо вздовж цих гір, поки вони не кінчаться.

Секретар приніс з намету карту і великий бінокль, потім витяг з фанзи стіл, вони розгорнули карту і по черзі дивились в бінокль і на карту, жваво розмовляючи. Від консула я також одержав карту, на якій було видно весь наш шлях і назви всіх станцій, щоб я міг називати їх професорові.

Я перелічив йому всі назви вчорашніх станцій, а він стежив по своїй карті і хитав головою, промовляючи: іст, іст, ріхтіх.

В цей день ми проїхали шість станцій, бо дорога була рівна, вона перетинала цю широку западину Джунгарії. Місцевість була одноманітна, часто траплялись солончаки, які подекуди не просохли після зими і були досить грязькі. По сірій і голій поверхні їх були розкидані плоскі горбики, що поросли зеленіючими кущиками різних солелюбних рослин. Солончаки замінялись плоскими підвищеннями сухого степу з полином або жмутами чию.

Хоча ми весь час наближались до Тянь-Шаню, але його вже з восьми годин ранку було видно гірше, ніж рано-вранці; навколо білих зубців почали згущатись хмари, які після полудня зовсім закрили їх, повиснувши кучерявою пеленою над темною стіною хребта. На останній вже можна було розрізнити хвойні ліси, що переривалися світлими і темними гребенями скель.

Сонце вже заходило, коли ми піднялись на підніжжя Тянь-Шаню, і на ніч зупинились в пригороді міста Шихо, або Кур-кара-усу, на великому заїжджому дворі. Тут тракт з Чугучака зімкнувся з великим трактом Бейлу, що йде вздовж підніжжя Тянь-Шаню з Урумчі в Кульджу і через те значно жвавіший, ніж перший, де ми коли-не-коли зустрічали легкові і вантажні вози з крамом і людьми.

Заїжджий двір був просторіший і кращий, ніж на тому тракті. В кімнаті, відведеній панам, було вікно, стіл і крісла; в стінах не видно було тріщин, де могли б ховатись фаланги, і вчені зважились спати в кімнаті. Надворі їм було б неспокійно: крім нас, були й інші проїжджі; розмови, різні вигуки порушували тишу до півночі.

Вечерю довелось готувати знову з баранини, але до чаю я дістав свіжі китайські парові булочки. На вигляд, вони не дуже апетитні — в тонкій скоринці кольору тіста, бо їх печуть не в гарячій пічці, а варять парою; тісто їх круте.

— Це який хліб, основ бурсак? — спитав професор, розрізавши і обнюхавши булочку.

— Це китайський хліб, — пояснив я, — мо-мо називається, він