Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

декого… Ви вже вибачте, мем, але й так всім відомо, що тут нераз буває: аж кров застигає в жилах, коли доводиться мати справу з деким… Та й на вроду лорд вдався нівроку. Ото вчора, коли зателенькав дзвінок за нами, ми з Джеймсом пішли були до бібліотеки, аби його перенести до його кімнати. То ось, Джеймс підняв його і дивимся: личко зарум'янілося в сні, голівка притулилася до Джеймсового плеча, волоссячко розсипалося — ну просто як намальований. Присягаю, мем, такої милої дитини я ще не бачила. І знаєте, що я вам скажу? Наш господар також ним перейнявся. Бо ото як Джеймс підняв малого, граф сказав: «Диви не розбуди його!» Ось як!

Седрик повернув голову на подушці і розплющив очі.

Він побачив у кімнаті двох жінок. Сама кімната була світла, весела, оздоблена квітчастим провощеним ситцем. У каміні палахкотів вогонь, а сонечко струмувало до кімнати крізь порослі плющем вікна. До його ліжка підійшли дві жінки. В одній Седрик упізнав місіс Мелон, економку. Повновиде обличчя другої жінки також осяяла добродушна привітна посмішка.

— Доброго ранку, мілорде, — проказала місіс Мелон. — Як вам спалося?

Мілорд протер очі й усміхнувся.

— Доброго ранку, — відповів. — Я й не знав, що тут опинився.

— Вас перенесли, коли ви вже спали, — пояснила економка. — Це ваша спальня. А це — місіс Довсон. Вона буде вами опікуватися.

Фонтлерой сів на ліжку і подав руку місіс Довсон — зовсім так само, як він ото вітався з графом.

— Доброго здоров'я! — мовив він. — Дуже вам вдячний, що ви прийшли мені допомогти.

— Можете називати її Довсон, мілорде, — сказала усміхаючись економка. — Всі її так називають, от вона і звикла.

— Міс Довсон чи місіс Довсон? — поцікавився юний лорд.

— Просто Довсон, мілорде, — промовила Довсон, сяючи добродушною посмішкою. — Господь з вами: я ані міс, ані місіс. Чи не зволите встати, мілорде? Я допоможу вам вбратися і тоді поснідаєте у своїй кімнаті.

— Дякую, але я вже багато років вмію вбиратися сам, — відповів Фонтлерой. — Матуся навчила мене. Зі слуг у нас тільки Мері була, ото вона і прала, і все решта робила в хаті. Тому я не міг їй завдавати клопотів. Я й викупатися сам можу — ви тільки спину допоможіть мені помити, гаразд?

Довсон переглянулася з економкою.

— Довсон зробить усе, що ви її попросите, — сказала місіс Мелон.

— Звичайно. Най Господь вас благословить, — добродушно додала Довсон. — Ви можете вдягатися сам, якщо хочете, а я буду стояти поруч. Якщо щось треба — відразу поможу.

— Дякую вам, — відповів лорд Фонтлерой. — Знаєте, мені часом важко собі дати раду з ґудзиками. Отоді я прошу когось допомогти.

Довсон здалася йому напрочуд милою і привітною жіночкою, отож заки хлопець скінчив митися і вдягатися, вони подружилися. Фонтлерой також устиг багато довідатися про її життя. Виявилося, що її чоловік був у солдатах і його вбили у справжній битві. А син Довсон став матросом. Він ходив у далекі плавання, бачив піратів, людоїдів, а також китайців і турків. А ще він привозив додому розмаїті мушлі предивної форми й уламки коралів — і все це Довсон була готова у будь-яку мить йому показати. Це ж так цікаво! Хлопчик також довідався, що Довсон усе своє життя доглядала за дітьми. І сюди вона переїхала з другого кінця Англії, де опікувалася гарненькою дівчинкою на ім'я леді Ґвінет Воєн.

— Вона вам, мілорде, якась рідня, — сказала Довсон. — Певно, колись її і побачите.

— Справді? — перепитав Фонтлерой. — Було б цікаво. У мене серед друзів дівчаток не було, але мені подобалося на них дивитися.

Коли вони перейшли у сусідню кімнату, де мав бути сніданок (а була це доволі простора зала), Седрик побачив, що з неї є вхід у ще одну. Довсон пояснила, що ця кімната також його. Хлопчик відчув себе надто маленьким для такого простору. Це відчуття було настільки сильним, що за сніданком він звірився у ньому Довсон. А сніданок і справді був знаменитий.

— Я ж всього лише маленький хлопчик, — задумливо вимовив він. — Замалий я іще, аби ото жити у такому великому замісу і мати отакі величезні кімнати. Не думаєте?

— О на маєш! — здивувалася Довсон. — Дивно, що ви таке кажете. Але нічого, поживете ще тут трохи — то й перестанете тим перейматися, бо сподобається. Гарно тут, правда?

— Місце і справді чудове, — відповів Фонтлерой, легенько при цьому зітхнувши, — але я волів би, аби зі мною тут була матуся. Зранку ми завжди снідали разом, я клав їй цукор до чаю, наливав вершки, подавав тости. І ми собі так гарно разом розмовляли…

— Та звісно, — потішаючи його, проказала Довсон, — але ж ви можете щодня її бачити, і стільки всього розказувати. Господь з вами! Ото зачекайте трохи, перейдіться по маєтку, роздивіться все довкола — собак, коней у стайнях. Я знаю, що вам подобається дивитися за кіньми…

— Тут є коні? — вигукнув Фонтлерой. — Я їх дуже люблю. От і Джима люблю. То кінь містера Гобса, возить крам до його крамниці. І був би з нього нічого кінь — аби ж не такий упертий.

— Чекайте-чекайте, — вимовила Довсон, — ото побачите наші стайні. Дорогенький мій, ви ж іще навіть не подивилися другу кімнату!

— Це ж яку іще? — поспитав Фонтлерой.

— А от скінчите зі сніданням і підемо дивитися, — сказала Довсон.

Звичайно, що хлопця взяла цікавість, отож він зосередився на сніданку. Певно, у тій кімнаті є на що подивитися, думав собі Седрик. А з обличчя Довсон тим часом не сходив отой поважно-таємничий вираз.

— Ну все, — вимовив Фонтлерой, вислизаючи з крісла, — я вже наївся. То можемо піти подивитися?

Довсон кивнула головою і пішла вперед, показуючи дорогу. Вигляд у неї зробився ще більш загадковий, ніж досі. А хлопця з'їдала нетерплячка.

Коли ж Довсон відкрила двері до кімнати, Седрик став на порозі — і вражено застиг. Хлопцеві відібрало мову: він зашарівся, руки відрухово запхав у кишені —і не міг відірвати погляду від того, що там уздрів.

Від захоплення личко його залив ще густіший рум'янець — така вже велика була несподіванка. Бо побачити таке — це було неабищо для будь-якого хлопчака його віку.

Кімната виявилася величенька — як, зрештою, усі кімнати у замку. А те, що хлопець там побачив, сподобалося йому найбільше за все. Меблі тут були не такі важкі, як ото внизу. Яскравіші штори і килими. Полички аж до стелі заповнені книжками — а на столі розкладено силу-силенну розмаїтих забавок, пречудових забавок! Седрик-бо у