Еміль Золя - Завоювання Плассана

від людини, яка їм заважала і спадкоємцями якої вони стали… І, безперечно, якби треба було вибирати між будинком і посадою збирача податків, Фелісіте вибрала б будинок. Вона цілих десять років очей не зводила з нього, з нестримною жагою вагітної жінки, робилась хвора, дивлячись на розкішні завіси на цих дзеркальних вікнах. Це було її власне Тюїльрі, як говорили в Плассані після перевороту Другого грудня.

— Але де вони взяли грошей, щоб купити будинок?

— А! Це, мій любий, повито темрявою невідомості… Їхній син Ежен, той, що зробив у Парижі таку блискучу політичну кар’єру, депутат, міністр, довірений радник у Тюїльрі, легко здобув і посаду, і орден для батька, який тут утнув якусь хитру штуку. Щодо будинку, то вони купили його з допомогою якоїсь угоди, мабуть, позичили у когось з банкірів… У всякому разі, тепер вони багаті, шахраюють, надолужують прогаяний час. Я думаю, що Їхній син не припинив з ними листування, бо досі вони не зробили ще жодної дурниці.

Голос замовк, але зараз же почав знову з приглушеним сміхом:

— Ні, я мимоволі сміюся, коли бачу, як ця проклята дзига Фелісіте корчить із себе герцогиню!.. Я завжди згадую її жовту вітальню з потертим килимом, брудними консолями і засидженим мухами серпанком на маленькій люстрі. Ось вона вітається з панночками Растуаль. Ач, як вона грає шлейфом своєї сукні… Ця стара, мій друже, колись лусне від гонору посеред своєї зеленої вітальні.

Абат Фожа повернув трохи голову, щоб бачити, що діється у великій вітальні. Пані Ругон у всій своїй величі сиділа серед гостей; здавалось, вона виросла на своїх коротеньких ніжках, і під її поглядом королеви-переможниці схилялися всі спини навколо неї. Час від часу її повіки здригалися, вона ніби зомлівала серед темних шпалер, під золотими відблисками плафона.

— А ось і ваш батько, — сказав бас, — ось входить наш любий лікар… Дивно, що він нічого не розповів вам. Він знає про всі ці речі краще за мене.

— Е! Мій батько боїться, щоб я його не скомпрометував, — весело сказав другий голос. — Знаєте, він зрікся мене, запевняючи, що через мене він втратить своїх пацієнтів… Даруйте мені, я бачу там синів Мафра, піду потиснути їм руки.

Почувся гуркіт стільців, і абат Фожа побачив високого юнака з уже змарнілим обличчям, який пройшов через будуар. Його співрозмовник, який з такою злістю шпетив Ругонів, теж підвівся. Він сказав кілька компліментів дамі, що проходила біля нього, вона сміялась і називала його «любий пан де Кондамен». Тут абат впізнав у ньому того вродливого шістдесятирічного чоловіка, якого Муре показав йому в саду супрефектури. Пан де Кондамен підійшов до каміна, сів з другого його боку і дуже здивувався, побачивши абата Фожа, якого закривала висока спинка крісла. Але він нітрохи не збентежився і з апломбом світської людини звернувся до абата:

— Пане абат, мені здається, що ми оце сповідалися перед вами, не бажаючи того… Це великий гріх — лихословити про своїх ближніх, правда? На щастя, ви були тут і можете дати нам розгрішення.

Хоч як володів абат своїм обличчям, він все-таки ледь почервонів. Фожа чудово зрозумів натяк пана де Кондамена, що він притаївся тут, щоб підслухати їхню розмову. Але той був не з тих, які сердяться на цікавих, навпаки, він був дуже задоволений, що священик став його співучасником. Тепер він міг розмовляти вільно і згаяти вечір, розповідаючи скандальні історії про всіх присутніх. Це була одна з найулюбленіших його розваг. Цей недавно прибулий до Плассана абат здавався йому чудовим слухачем, тим паче, що у нього було обличчя людини, готової слухати найгидкіші плітки; та й сутана на ньому була занадто жалюгідна, щоб одвертість з ним могла мати неприємні наслідки.

За якихось чверть години пан де Кондамен цілком опанував себе. Він описував абатові Фожа Плассан з люб’язністю світської людини.

— Ви чужинець серед нас, пане абат, — говорив він, — і я був би щасливий стати вам у пригоді… Плассан — маленьке місто, до якого, кінець кінцем, можна якось пристосуватися. Я сам родом з околиць Діжона. Коли мене призначили сюди інспектором лісного відомства, я зненавидів цей край, я нудився тут смертельно. Це було напередодні Імперії. Після п’ятдесят першого року, особливо в провінції, було дуже невесело. В цьому департаменті всі жителі тремтіли від страху. Побачивши жандарма, кожен ладен був крізь землю провалитися… Потроху все заспокоїлось, усі повернулися до свого звичайного життя; мусив примиритись і я. Я не сиджу на місці, роблю верхи довгі прогулянки, завів кілька приємних знайомств.

Він притишив голос і повів далі конфіденціальним тоном:

— Повірте мені, пане абат, вам треба бути обережним. Ви уявити собі не можете, в яке осине кубло я мало не потрапив… Плассан поділяється на три зовсім різних квартали: старий квартал, в якому вам доведеться тільки подавати милостиню і нести своє благословення; в кварталі святого Марка живе тутешня аристократія; це гніздо нудоти і злоби, якого вам треба стерегтися; і нове місто — квартал, який зараз будується навколо супрефектури, єдиний прийнятний, єдиний пристойний. Я зробив дурницю, що оселився в кварталі святого Марка, гадаючи, ніби цього вимагають мої зв’язки і моє становище. Я знайшов там старих удів, висохлих, як тичини, і маркізів, з яких сиплеться порохня. Всі вони оплакують давним-давно минулі часи. Ніколи ніяких зібрань, ніяких вечірок, глуха змова проти щасливого спокою, в якому ми живемо… Я мало не скомпрометував себе, слово честі. Пекер сміявся з мене… Пан Пекер де Соле, наш супрефект, ви знаєте його?.. Тоді я перебрався ближче до бульвару Совер і найняв там помешкання на площі. Знаєте, в Плассані народу нема, аристократія зовсім зашкарубла, терпіти можна лише кількох вискочнів, людей чудових, які стараються догодити тим, хто на вищих посадах. В нашому невеликому колі урядовців ми живемо дуже щасливо, анітрохи не піклуючись про населення, так наче ми отаборилися в завойованому краї.

Він задоволено засміявся і зручніше вмостився в кріслі, присунувши ноги до вогню; потім узяв у лакея, що проходив мимо, склянку пуншу з таці і почав повільно пити, поглядаючи скоса на абата Фожа. Той відчув, що ввічливість зобов’язує його сказати щось у відповідь.

— В цьому домі, здається, дуже приємно бувати, — промовив він, обертаючись у бік зеленої вітальні, в якій розмова ставала дедалі жвавішою.

— Атож, атож, — відповів де Кондамен, спиняючись час від часу, щоб ковтнути трохи пуншу, — у Ругонів забуваєш про Париж. Просто не віриться, що ти в Плассані. Це єдиний салон, в якому справді можна розважитися, бо