Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

— З Варшави.

— Тоді в мене є пропозиція. Ти хочеш трохи заробити, а мені, щиро кажучи, не здається, що це для тебе відповідна праця. Може, попрацюєш у мене? Мені потрібна компаньйонка.

Лінка глянула на нього так, що той замалим не вдавився канапкою з лососем.

— Та ні, ти мене не так зрозуміла, не для себе, а для мого батька, — посміхнувся він. Цього разу Лінка ледь не спопелила його поглядом. «Вирішив підсунути мене якомусь старому збоченцеві», — подумала дівчина.

— Такого я від вас не сподівалася, — видушила вона.

— Старий сидить самотою й страшенно нудьгує, бо я повертаюся пізно, — продовжував її новий знайомий. — Йдеться про те, щоб приходити до нього по обіді на три-чотири години, почитати, заварити чай і трохи з ним посидіти.

— А звідки ви знаєте, що він… що йому це сподобається?

— Ну, люба моя, я з тобою угоди не укладатиму, але можна спробувати, га? Зрештою, тобі це нічого не коштує. Платитиму десять злотих за годину. Чистими, без жодних податків. Зрозуміло?

— Здається, так…

Він ще раз усміхнувся й простягнув візитку.

— Ось тобі телефон та мейл, обміркуй мою пропозицію. Мені дуже хочеться когось знайти. Розумієш, я боюся, що старий поринає у свої світи, якісь спогади, що переносять його до іншої реальності. Доки мати не померла, усе було гаразд. Але після її смерті він почав… якось замикатися, заглиблюватися в себе. Може, така молода дівчина, як ти, здатна щось змінити.

Решту вечора вони пробалакали. На щастя, ніхто їй не дорікав, зрештою, вона «розважала» одного з гостей. Та навіть якби хтось зробив їй зауваження, Лінці було байдуже. Вона більше не збиралася вплутуватися у щось таке. Нізащо!

У ліцеї, намагаючись не заснути, Лінка подумала, що й нічні підробітки теж не для неї. Вона не могла зосередитися на уроках, хоча на кожній перерві йшла до вбиральні й вмивала обличчя крижаною водою. Та найгіршим було те, що пані Юлія якось так сумно дивилася на неї на заняттях. «Я не лише виглядаю, як з перепою, — подумала Лінка. — У мене ще й домашнього завдання немає». Дівчина не забула, що пані Юлія прохала їх зробити кілька родинних портретів. Але вона геть не мала часу. Лінка збиралася пофоткати Кая, проте пригадала собі про це лише в понеділок уранці. Після обіду швидко темніло, нічого не вийде… Зрештою, тоді вона була зайнята флаєрами, тепер іще й ця агенція… А Лінка ненавиділа робити щось абияк, їй хотілося заглибитися в процес. Якщо не вдавалося знайти двох годин, щоб влаштувати Каєві справжню фотосесію, краще було не починати взагалі. Що вдієш! От тільки цей сумний погляд учительки. Лише це мучило Лінку. Ну, нічого, може, нова робота буде спокійніша, і їй вдасться краще організувати свій час?

Удома вийняла зім’яту візитку й глянула на адресу. Варшава, вулиця Нобеля… Та ж вона зовсім нещодавно була на Нобеля із Лукашем. Там такі гарні будинки із садами позаду… Спочатку ідея стати компаньйонкою для якогось старигана взагалі не сподобалася Лінці, але, по-перше, вона потребувала грошей, а її новий знайомий пропонував непогану погодинну платню, а по-друге й по-останнє, Лінка вірила в одну річ у житті. Після того, що сталося, вона була певна, що нічого не відбувається без причини, а збіг обставин трапляється не для того, аби дивуватися, а щоб іти визначеним цими обставинами шляхом. Тож вона зателефонувала до Даріуша Сосняка, бо саме так звався чоловік, що дав їй візитку. Домовилися, що Лінка прийде на Нобеля наступного понеділка.

* * *

— День святого Андрія? Ти, мабуть, жартуєш, це ж дитяча забава! Може, ми ще й віск на додачу виливатимемо? — Лінка говорила по телефону, намагаючись другою рукою залити собі каву окропом із чайника. Робота роботою, розмови розмовами й таке інше, але до контрольної ніхто за неї не підготується. А вона дві години провисіла на Фейсбуці й раптом усвідомила, як уже пізно, тож треба було якось збадьоритися о десятій вечора. Хай живе кофеїн!

— Ну певне ж, що виливатимемо, інші ворожіння теж будуть. Будь-який привід добрий, щоб розважитися.

Ворожіння мало відбутися завтра після уроків, як пояснила їй Інес, якраз у переддень дня святого Андрія. «Купа людей, — додала її однокласниця, — уважає, що ворожити треба на іменини Андрія, але це все дурниці, і таке ворожіння ніколи не збувається».

Лінка пригадала, як колись її мама виливала віск, і всі добачили в тіні на стіні мішок із грішми. Тепер було зрозуміло, чому вони так і не розжилися тими грішми. Вони просто ворожили не в той день!

— У тебе є пес? — запитала Інес.

— Пес? Ну так, а що?

— Можеш привести його? Я знаю, як можна ворожити із собакою, мені завжди кортіло спробувати.

«Узагалі, — подумала Лінка, — це щастя, що я взагалі можу піти на вечірку». Останнім часом їй рідко випадали вільні вечори. Може й варто було зайнятися іншими речима: фотографіями, які треба зробити на заняття, завданнями з фізики, які вона мусила написати, ну, але якщо влаштовують бал, треба користуватися нагодою. Бо наступного разу «ніхто нас більше не запросить», — пригадала вона слова пісні, яку часто слухала її мама.

Інес мешкала в будинку біля площі Трьох Хрестів. Лінка піднімалася сходами, захоплюючись чудовою кам’яницею. Будинок і справді був прегарний, дуже світлий, рожево-білий і такий просторий, наче тут ніхто не рахував метрів і міг собі дозволити великі сходові майданчики. Гвинтові сходи утворювали немовби велетенського равлика, увінчаного внизу мозаїкою, яка зображувала сонце. Фікус не поділяв Лінчиного захоплення й неохоче чалапав сходами, лапи роз’їжджалися на мармурі. Пес не знав, що в таких будинках немає ліфта, який лише спотворив би цей палац, а підйом на високий останній поверх — це для Інес та її сусідів щось на зразок данини, яку вони сплачують за можливість щодня милуватися такою красою.

Та виявилося, що жодних сусідів немає, бо батьки Інес викупили квартиру поруч, і так утворилося стошістдесятиметрове помешкання, по якому можна було сміливо їздити велосипедом. Ба більше, Інес користувалася окремим входом.

— Це дуже зручно. Коли я повертаюся із забави, то не доводиться будити старих, — підморгнула вона. — А батьки зрештою, теж хочуть жити власним життям, немає чого мені весь час за ними підглядати.

Інес привітала їх, убрана в довгу білу сукню, на зап’ястках побрязкували металеві браслети.

— Ти якась така… святкова, — промимрила Лінка, яка прийшла в легінсах, котрі поступово почали скидатися на старі штани, у яких працюють у садку. Проте Лінка полюбила їх більше, ніж раніше