Стівен Кінг - Переслідуваний

а потім заявити в поліцію, одержати ще тисячу зелененьких і жити на повну губу.

— Гадаю, ти не зміг би так зробити, — сказав Річардс. — Принаймні я знаю, що я не зміг би.

— А якого ж ти біса!.. — роздратовано кинув Бредлі. — Нащо клюнув на їхній гачок? Невже такий жадібний до грошей?

— Мою доньку звати Кеті, — сказав Річардс. — Вона ще менша за Кессі. У неї грип і запалення легенів. Теж увесь час плаче.

Бредлі мовчав.

— Її ще можна вилікувати. Не те, що… Кессі. Запалення легенів не страшніше від застуди. Аби тільки ліки та лікар. А це дорого. Я не маю іншого способу заробити грошей.

— Однаково ти дурень! — сказав Бредлі з якимось моторошним притиском. — Щовечора о шостій тридцять блазнюєш на втіху половини світу, а всі плюють тобі в душу. В цьому світі твоїй доньці гірше, ніж нашій Кессі.

— Я з цим не згоден.

— Тоді ти сміливіший за мене. Я тут одного хлопця був підрізав, до лікарні забрали. Багатий. Лягаві за мною три дні ганялися. Але ти ще сміливіший. — Він дістав сигарету й закурив. — А може, ти цілий місяць протримаєшся? Мільярд доларів, розтуди його… Доведеться тобі купити поїзда, щоб вивезти таку купу грошей.

— Краще Бога хвалив би, ніж лаятись, — обізвалася стара, кришачи моркву.

Бредлі пустив її слова повз вуха.

— Отоді ти, й твоя дружина, й донька заживете! Два дні в тебе вже позаду.

— Не заживемо, — заперечив Річардс. — Тут усе передбачено. Бачив оті дві штуки, що я попрохав Стейсі надіслати поштою, коли він з твоєю матір’ю ходив по харчі? Я маю відсилати ті штуки щодня до півночі. — Він розповів Бредлі про умову, яка передбачала невиплату грошей в разі її невиконання, та про свою підозру, що саме поштовий штемпель привів його переслідувачів до Бостона.

— Цьому легко зарадити, — сказав Бредлі.

— Як?

— Потім скажу. Як ти думаєш вибиратися з Бостона? Тебе по всіх усюдах шукають. Вони наче показилися після того, як ти підірвав лягавих у готельному підвалі. Сьогодні ввечері про це говорили по БТБ. І тебе показували з торбою на голові. Досить круто вийшло… Ма! — гукнув роздратовано Бредлі. — Коли твоє вариво буде готове? В нас животи до спини поприсихали!

— Вже домліває, — відповіла стара. Вона накрила покришкою густе кипляче вариво й почалапала до спальні посидіти з малою.

— Сам не знаю, як виберуся звідси, — сказав Річардс. — Спробую дістати машину. Я маю фальшиві документи, але боюся скористатись ними. Трохи зміню зовнішність — надіну темні окуляри — й виберуся з міста. Я вже думав, чи не податись до Вермонту, а звідти — до Канади.

Бредлі крекнув і пішов по тарілки.

— Вони вже перекрили всі виїзди з міста. Темні окуляри лише привернуть до тебе увагу. Не встигнеш проїхати кілька миль, як з тебе кишки випустять.

— Тоді не знаю, — сказав Річардс. — Але якщо лишуся тут, тебе заарештують як співучасника.

Бредлі почав розставляти тарілки.

— Припустімо, ми дістали машину. В тебе є зелененькі папірці, а в мене — ім’я, яке поки що не цікавить поліцію. На Мілк-стріт живе знайомий мексіканець, він продасть мені «вінта» за три сотні. Я попрошу когось із наших хлопців перегнати його до Манчестера. Там ти будеш як у Христа за пазухою, бо вони впевнені, що заблокували тебе в Бостоні… Вже зварилося, ма?

— Атож, хвалити Бога. — Стара вийшла перевальцем із спальні. — Сестричка твоя заснула.

— Це добре. — Бредлі насипав у три тарілки тушкованого м’яса і спитав: — А де Стейсі?

— Пішов до аптеки, — задоволено промовила стара, блискавично закидаючи їжу в беззубий рот, наче в прірву. — По ліки.

— Якщо влипне, я йому голову скручу, — сказав Бредлі, важко сідаючи.

— Не влипне, — втрутився Річардс. — Має гроші.

— А може, нам не потрібно милостині від блідопикого?

Річардс засміявся й посолив страву.

— Якби не він, мене, мабуть, уже давно підрізали б, — промовив він. — Отже, я гадаю, Стейсі заробив ті гроші.

Бредлі зосереджено схилився над тарілкою. До кінця вечері ніхто не зронив ані слова. Річардс і Бредлі з’їли по дві порції, стара господиня — три. Коли закурили, у замку шкрябнув ключ, і всі заклякли, аж поки ввійшов Стейсі — винуватий і наляканий. Він дістав з рудої торби пляшечку й подав старій.

— Найкращі ліки, — сказав він. — Старий Керрі спитав, де я взяв два долари сімдесят п’ять центів, щоб купити такі добрі ліки, а я послав його к розтакій матері.

— Не лайся, бо диявол таки штрикне тебе вилами, — обізвалася стара. — Сідай вечеряти.

Хлопець вирячив очі.

— Господи, м’ясо?!

— Ні, то ми наклали туди купу, щоб густіше було, — сказав Бредлі.

Хлопчина скинув головою, побачив, що брат жартує, захихотів і накинувся на їжу.

— А той аптекар часом не побіжить до поліції? — спокійно спитав Річардс.

— Керрі? Ні. Хіба що ми знову поткнемося до нього із зелененькими. Він знає, що для Кессі потрібні сильнодіючі ліки.

— А як щодо Манчестера?

— А-а!.. У тім-то й річ, що Вермонт не годиться. Наших там замало. Та й поліція крута. Отож я попрошу надійного хлопця, скажімо, Річа Голеона, перегнати того «вінта» до Манчестера й поставити в гаражі-автоматі. А тебе завезу туди іншою машиною. — Він погасив сигарету. — В багажнику. Собак вони використовують лише на путівцях. А ми поїдемо чотириста дев’яносто п’ятим шосе.

— Для тебе це досить небезпечно, — сказав Річардс.

— Та я ж не задарма. Нехай Кессі хоч помре під наркотиком.

— Дай Боже, — обізвалася стара.

— Це однаково небезпечно.

— Хай-но котрийсь лягавий спробує гавкнути на Бредлі — відразу повні штани накладе! — сказав Стейсі, витираючи рота. Він глянув на брата, і його очі захоплено спалахнули.

— Гляди, на сорочку капає, розбишако, — промовив Бредлі й дав Стейсі щигля. — Твоє діло — мовчати. Сисунець ти ще.

— Якщо нас упіймають, тебе посадять надовго, — вів далі Річардс. — Хто тоді за хлопцем догляне?

— Він сам за собою догляне, якщо я вскочу в халепу, — сказав Бредлі. — Та й мати поряд. Наркотиків він не вживає. Га, Стейсі?

Хлоп’як енергійно похитав головою.

— І він знає, — докинув Бредлі, — якщо я знайду в нього на руках сліди від уколів, то в’язи скручу. Правду я кажу, Стейсі?

Стейсі кивнув.

— До того ж, ми матимемо гроші. А поки їх у нас немає, то й досить про це. Я знаю, що роблю.

Річардс мовчки докурював сигарету, а Бредлі поніс ліки до Кессі.

63 проти 100…

Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час — десь пів на п’яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій