Герман Мелвілл - Мобі Дік або Білий кит

палубі «Вікторії» на тому місці, де впав адмірал Нельсон. «Ах, шляхетний кораблю, — ніби промовляв ангел, — борись, борись із штормом, не збивайся з курсу, шляхетний кораблю, бо глянь: сонце вже прориває хмари, вони втікають, і незабаром відкриється найпогідніша блакить».

Та й сама казальниця мала сліди того моряцького смаку, що ним були позначені трап і картина. Перед її, обшитий дощечками, мав форму корабельного носа, а Біблія лежала на декоративному виступі, що нагадував різьблений у вигляді скрипкового грифа кінець форштевня.

Що могло бути символічнішим? Адже церковна казальниця і є переднім краєм нашої землі; все інше йде вже за нею, казальниця веде за собою весь світ. З неї найперше провіщається буря господнього гніву, і ніс судна першим зустрічає натиск бурі. Звідти ми насамперед молимо божество добрих чи лихих вітрів про попутний вітер. Так, світ — це корабель, що виплив у море, у плавання без кінця; а казальниця — ніс того корабля.

9

КАЗАННЯ

Отець Мепл випростався і спокійним, не владним, але твердим голосом звелів людям, що сиділи порізно, зібратися ближче:

— Ви, від правого борту, сюди, сюди! І ви, від лівого борту, теж! На середину, на середину!

Між лавами негучно зашаруділи важкі моряцькі чоботи, ще тихіше — жіночі черевички, і знов настала тиша. Всі очі були звернені на проповідника.

Він хвильку помовчав; а потім, ставши навколішки на носі казальниці, схрестив великі засмаглі руки на грудях, звів догори заплющені очі й почав молитися так ревно, що здавалось, наче він посилає ту молитву до бога з морського дна.

Докінчивши молитву, священик протяглим урочистим голосом, схожим на безперервне калатання корабельного дзвона в морі під час туману, заспівав наведений далі духовний гімн. Та на останніх строфах гімну голос його змінився, забринів полум’яним захватом і радістю:

Китові ребра грізно наді мною

У темряві склепінням височіли,

А хвилі в сонці божому котились,

Кита й підносили, і вглиб топили.

Вже бачив я розверсту браму пекла,

Де без кінця панують люті муки,

Що їх лиш той опише, хто їх звідав, —

І серце в мене рвалося з розпуки.

У чорнім горі я покликав бога,

Хоч ледве вірив сам своєму слову.

Та він почув мої болючі скарги,

І я з кита на волю вийшов знову.

Немовби на дельфіні осяйному,

Визволення до мене прилетіло.

Жаске й прекрасне, наче блискавиця,

Лице мого спасителя ясніло.

Тепер я оспіваю ту годину,

І жах її, і радість безбережну,

Тепер повік я славитиму бога,

І милосердя, й міць його безмежну.

Майже всі в домі підхопили той спів, і голоси злетіли високо-високо над завиванням бурі. Потім настала недовга тиша; проповідник повільно гортав сторінки Біблії і нарешті, поклавши долоню на потрібну йому сторінку, промовив:

— Любі мої браття моряки, причальмо до останнього вірша першого розділу Книги пророка Йони: «І призначив господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону».

Браття мої, ця книга, що має тільки чотири розділи, — чотири сталки, — це одне з найтонших волоконець у товстезній линві святого письма. Та які глибини душі вимірює глибоководний лот пророка Йони! Яке плідне для нас повчання цього пророка! Який прекрасний цей гімн із китового нутра! Він схожий на морські буруни — такий громовий і величний! Ми відчуваємо, як над нами змикаються хвилі, ми поринаємо разом з пророком на мулисте дно моря, довкола нас — водорості й твань! То яку ж науку дає нам Книга пророка Йони? Браття моряки, ця наука має два береги: один — для всіх нас, грішних людей, а другий — тільки для мене, для лоцмана бога живого. Як просто для грішних людей, це наука для всіх нас, бо це історія гріха, зчерствілого серця, раптово пробудженого страху, швидкої кари, каяття, молитов і, нарешті, порятунку та радості Йони. Як у всіх грішників з-посеред людей, гріх цього сина Аміттаєвого полягав у свавіллі й непослуху перед велінням бога — байдуже, яке було те веління і яким чином воно було явлене, — що видалося Йоні занадто трудним. Одначе всі діла, яких сподівається від нас бог, трудні, — пам’ятайте це, — і тому він частіше велить нам, аніж умовляє чи переконує, і коли ми коримось його велінню, то мусимо не коритися своїм бажанням: в цьому ж бо й полягає трудність послуху божим велінням.

Учинивши цей гріх непослуху волі божій, Йона й далі блюзнить тим, що намагається від бога втекти. Він гадає, що судно, зроблене людськими руками, завезе його в краї, де владарює не бог, а тільки капітани світу сього. Він переховується в Йоппійській гавані й напитує судна, що має відплисти до Тарсіса. В цьому, можливо, таїться досі ніким не помічене значення. З усього виходить, що Тарсіс може бути тільки тим містом, котре нині називається Кадіс. Так гадають учені. А де ж той Кадіс, браття мої? Кадіс в Іспанії; далі, ніж туди, Йона й не міг запливти водою з Йоппії в ті стародавні часи, бо Атлантика була ще зовсім незвіданим морем. Адже Йоппія, тобто нинішня Яффа, браття мої, лежить на найдальшому східному узбережжі Середземного моря, сірійському, а Тарсіс, чи Кадіс, більш як на дві тисячі миль західніше, зразу за Гібралтарською протокою. Тепер ви бачите, браття, що Йона хотів утекти від бога аж на край світу? О нещасний! О нікчемний, гідний усілякої зневаги чоловік! Насунувши капелюха на очі, з винуватим поглядом ховається він від бога, шмигає від корабля до корабля, як мерзенний злодій, кваплячись опинитися за морем. І очі в нього так бігають, виказуючи нечисте сумління, що якби в ті часи була поліція, то з самої підозри, що Йона учинив злочин, його заарештували б, перше ніж він ступив би на палубу. Як очевидно, що він утікач! Ніякого багажу, ні валізки, ні торби, ні коробки з капелюхом, і ніхто з друзів не прийшов проводжати його до пристані. Нарешті, після довгих розшуків, він знаходить судно, що має пливти до Тарсіса, і те судно вже закінчують вантажити; і коли він сходить на те судно, щоб домовитися з капітаном, матроси, побачивши його, на хвильку кидають роботу й перемовляються, що в цього чужинця лихе око. Йона це бачить, та марно він силкується напустити на себе безтурботність і впевненість, усмішка в нього виходить жалюгідна. Проникливі матроси зразу впевнюються, що сумління в нього нечисте. За звичкою ніби жартуючи, але водночас і поважно вони перешіптуються: «Джеку, він пограбував удову», — або: «Джо, глянь на нього, це