Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

— Слухай, я просто не хотів, щоб вона ускочила в халепу, тому й поклав на тарілку заморожену піцу. Я думав, що ти не помітиш. Ти ж завжди все забуваєш.

— О, справді? Дякую, що ти це нагадав. Май на увазі, Треворе, я можу забути, що ти мій син і що я маю тебе годувати й одягати, або взагалі забуду, що ти тут живеш. Я попередила! — і після цих слів дозволила мені йти геть. — І забирай із собою ту паскудну собаку! — гукнула вона навздогін.

Отож, я вижив. Я взагалі вийшов майже сухим із води.

Я взяв Стрілку і пішов до Тіни, щоб повідомити новини.

— Кріс починає бігати швидше, а мій годинник сповільнює хід. Від нього жодної користі. Куплю собі новий, як тільки…

— Як тільки що? — перепитала Тіна.

— Просто як тільки, — повторив я. — Коли, очевидно, матиму гроші. О, і ще мало не забув, — додав я ЗОВСІМ байдуже, — я випробував свою ідею щодо піци-фризбі, і вона почала спрацьовувати.

— Справді? Чесно? Піца не розвалилася на шматки?

Я обдарував її своєю найширшою від-вуха-до-вушною посмішкою. — Я використовував заморожену піцу.

— Заморожену? Нічого собі. І Стрілці вона смакувала?

У моїй уяві промайнув спогад про Стрілку, щелепи якої намертво склеїла напіврозморожена піца.

— Вона не могла відірватися від неї, - сказав я.

— О, це добре. А чи вона її упіймала?

— З цим ще треба попрацювати. Завтра буде друга спроба. Знаєш, що сьогодні увечері Кріс уже від’їжджає до тренувального табору?

— Давай побажаємо йому перед від’їздом щастя, — запропонувала Тіна. — Мама хоче, щоб я пішла в місто і щось їй купила. Підеш зі мною?

— Можна. Моя мама зараз трохи не в гуморі, тож краще триматися від неї подалі.

— А що сталося? — поцікавилася Тіна.

— Вона помітила, що з холодильника зникла піца, і я мусив зізнатися, що її з’їла Стрілка.

— Треворе!

— Ну, а де ще я міг дістати піцу? — розреготався я. Це все було дуже смішно. Навіть розлізлий фризбі був кумедний, якщо чесно, але про це я в жодному разі не міг розповісти Тіні.

Ми рушили до міста з обома собаками. Іноді корисно бути разом з Мишкою. Він такий величезний, що всі розступаються перед нами, бо він суне напролом, розчищаючи шлях у юрбі, тож нам залишається тільки простувати за ним.

На жаль, Чарлі Смага майже неможливо обминути, особливо коли з ним преться Шерон Бленкінсоп, учепившись йому попід руку. Щойно вони нас побачили, як Чарлі завів пісеньку:

— А ось і наречена, мов індичка печена…

І хто б це казав — оцей жирнющий, прищавий, мордатий Чарлі з вухами бабуїна і капустою замість мізків?

— Ну, і як там гра у фризбі? — глузливо запитав він.

— Дуже добре, — відповів я. — А як твої ельзасці?

Чарлі самовдоволено вищирився:

— Їм не потрібно тренуватися. Я їх уже чудово видресирував. ВИДРЕСИРУВАВ, — голосно повторив він. — Твоя собака не розуміє цього слова, чи не так? — уїдливо додав Чарлі. — ВИДРЕСИРУВАВ!

— Ходімо чогось вип’ємо в кафе, Треве? — запропонувала Тіна, не звертаючи жодної уваги на Чарлі.

— Слушна думка, — підтримав я.

Чарлі захихотів:

— Ага, любасі-пупасі, підіть попийте сюсю-пусю. Тільки не забудь потім купити їй весільну обручку! Гурр-гурр-гурр!

Чесно, у того Чарлі Смага почуття гумору, як у рисової запіканки. (Іншими словами, він просто тупий, як колода.)

Чарлі почалапав геть зі своєю любасею Шерон, пирхаючи й озираючись. Ми купили все, що просила Тінина мама, й повернулися додому.

Мені подобається Тінин дім. Там спокійніше, ніж у нас. Тінина мама не марнує свій час на те, щоб ціле життя веслувати або крутити педалі у вітальні. Здебільшого ми намарне сперечалися про собак, фризбі й піцу, тоді як Мишка і Стрілка учинили суперечку про улюблену Мишкову подушечку. Я тільки можу додати, що на початку суперечки у цій подушечці було повно набивки з пінопласту, а по її завершенні (у ній перемогла Стрілка) УСЯ вона опинилася назовні.

Тіна увімкнула телевізор. Передавали новини, дивитися які зазвичай страшенно нудно, бо завжди якісь сивочолі мудрагелі говорять про гроші, будинки і гольф. Але сьогодні ведучі розмовляли з деякими спортсменами, що беруть участь у Міжнародних іграх.

— Там може бути Кріс, — сказала Тіна, тож ми теж сіли дивитися.

Кріса там не було, але був Азі Нума, Крісів найголовніший конкурент. У нього брала інтерв’ю репортерка Тамсін Планк.

— Ви гадаєте, що переможете Кріса Оконджо? — запитала вона. Він широко усміхнувся.

— Звичайно! Перемога за мною!

— Ось так, — сказала в телекамеру Тамсін Планк. — Азі Нума кинув рукавичку. Але давайте послухаємо, що скажуть його вболівальники. Сьогодні до ефіру я мала розмову із двома з них.

На екрані з’явилося двоє літніх людей.

МІСТЕР І МІСІС АКАНІ!

Чи ми були здивовані? Та я мало не впав із дивана. Тіна почала щось говорити, але я затулив їй рукою рота, щоб почути, у чому річ. Тамсін Планк піднесла їм мікрофон.

— Ви вірите в те, що переможе Азі, чи не так? Чому саме так?

— Він найкращий бігун, — сказав містер Акані.

— Найшвидший на планеті, — додала місіс Акані. — Я думаю, що цього разу він зможе побити рекорд.

Тамсін Планк усміхнулася і знову подивилася в камеру:

— Звичайно, я мушу повідомити, що ця пара — дуже специфічні вболівальники, оскільки мають особливе зацікавлення в успіхах Азі, адже це його батьки!

Тепер уже я справді впав із дивана разом із Тіною. Ми отямилися лише тоді, коли Тамсін прощалася з ними:

— Дякую вам, містере і місіс Нума, за розмову, і на цьому ми завершуємо наш спортивний огляд. Повертаємось у студію.

Упродовж деякого часу ми з Тіною мовчки сиділи на підлозі. У мене в голові все вирувало. Тіна взяла мене за руку й міцно її стиснула.

— Що нам тепер робити? — прошепотіла вона.

Я зазирнув у глибину її очей і вимовив поволі й рішуче:

— Ти мусиш відпустити мене, дякую. Ось що нам треба зробити, — і я спритно вивільнився з її рук.

9. Вгадайте, хто по телебаченню?

Я глибоко замислився, намагаючись засвоїти усю щойно почуту приголомшливу інформацію. Це були містер і місіс Акані, хоч насправді не містер і місіс Акані, а містер і місіс Нума, батьки Азі Нуми.

— Чому ж тоді вони представилися містером і місіс Акані? — запитала Тіна.

— Власне. Щось тут діється дуже дивне, і мені це не подобається. — Я зиркнув на свій годинник. Сьома година. Кріс Оконджо якраз мав би починати свій останній сеанс гіпнозу.

— Ходімо, мусимо на якийсь час стати детективами, — сказав я