Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Мага сказав, кивнувши на новенького:
— Дівчата, він вам подобається? Ви б із ним переспали?
Уся банда Лур’є-Левиці зареготала в захваті, а сама Лур’є-Левиця, у короткій спідниці, тільки презирливо пирхнула. Я страшенно розізлилась і кажу:
— Ти, Маго, нічого розумнішого вигадати не міг? Ідіот!
А він узяв ноги в черевиках, поклав мені на спинку стільця і сказав:
— Чого ти бовкаєш, російська свиня?!
Я підвелась і дала йому двічі по пиці. Він у боргу не залишився: стяг із мене хустку, кинув на підлогу й потоптав ногами. Новенький хлопчик (здається, його звати Ахмед) лежав і посміхався.
Усе-таки я школу полюбила. Не знаю чому. Там не нудно.
Поля
28.09.
Мені снилися сни про Всесвіт. Я бачила величезні айсберги з льоду, у сотні разів більші за Землю.
09.10.
Привіт!
Сьогодні я вперше побилася. Стусани, яких я і Мага одне одному іноді даємо, не рахуються. Я кажу про справжню бійку. Вони завжди мене били. Нападали по кількоро. А я не вміла битись і не хотіла. І вони звикли ображати мене «російською тварюкою», бо в мене російська мама, і командувати.
Ми чергуємо в класі кожен у свій час: миємо підлогу, замітаємо. Сьогодні повинні були чергувати Лінда, Німа й Малка. Ми з Кассі вже зібралися були йти. Аж тут підійшла Лінда. Ударила мене по обличчю і сказала:
— Прибереш замість мене, російська тварюко!
Кассі злякалась і відскочила. Лінда спокійно пішла до своїх, до Лур’є-Левиці й дівчат. Хлопці з ними теревенили в кутку. Вона навіть не подумала, що я можу відповісти.
Мене трусило. Але я не знала, як почати бійку. Я не хотіла вдарити ззаду, як б’ють боягузи й негідники. Я пішла й розвернула її за плече. Лінда так здивувалася, що навіть нічого не зробила. А я подивилася їй в очі, а потім ударила.
Вона заверещала і стала дряпатись. Тоді я схопила за волосся й ударила її головою об парту. Парта зламалась, а Лінда впала. Ніхто не накинувся на мене. Усі стояли й дивилися.
Я сказала:
— Сама бруд прибирай. Зрозуміло?
— Я наскаржуся директору, що ти мене вдарила, — сказала Лінда якось не дуже впевнено.
— Іди і скаржся! — сказала я.
Вона пішла до директора, але її навіть ніхто не став слухати.
Коли мене били, я не скаржилася нікому, навіть коли мені «вибухівку» в чоботи клали й сумку з вікна третього поверху кидали.
Усі дивилися на мене в захваті. Лур’є-Левиця підійшла і сказала:
— А ти класна!
Поля
18.10.
Іноді мені здається, що все це — сон. Сон, який коли-небудь скінчиться. Що я бачила? Війну. Роботу. Ринок.
Ще школу, свій жахливий клас. От, припустімо, в нас твір: мені хочеться написати щось гарне, добре, а не виходить! Але навіть найдовші страхіття закінчуються. І я думаю: що ж побачу, коли прокинусь? Квіти, траву, сонце! Що це? Я лежу на піску, і поряд хлюпоче море!
Вітрильник із бірюзовими вітрилами пливе, гойдаючись на хвилях. Захід сонця, яке прощально видихає червоно-жовтогарячі промені. Чайки кричать. Де я? У мене ж має бути батько? І я згадую, що він вирушив на вечірню прогулянку. Він на вітрильнику, далеко. А мати? Мама готує варення разом із тьотею і, здається, мені щось доручала. Раптом із-за дерев вибігає дівчина. Кароока, схожа на мене.
— Полю! Я знайшла! Знайшла!
— Що ти знайшла? — питаю я, дедалі більше дивуючись.
— Як що?! Суниці, звісно! — відповідає вона.
Я згадую: це моя сестра.
— Ходімо! — кличе вона за собою.
Дорогою я розповідаю їй сон: про те, як я жила в дивному місті на ймення Ґрозний, як ходила до школи і яка була війна.
Сестра сміється.
— Ну й привидиться ж таке!
Ми з сестрою біжимо далі. Суниць так багато! Швидше треба їх зібрати! Аж тут невідомо звідки чути дзенькіт. Він перетворюється на гудіння. Потім це вже справжня сирена. І голос нашої вчительки, як грім:
— Здавайте твори! Урок закінчено!
Ах, це був сон!
П.
19.10.
Привіт!
Ти, Щоденнику, і не уявляєш, що тут діється! З’явилися тьотя Аля, Ерик і Сашка. У них бандити захопили будинок! Ох! Ох! Той будинок у приватному секторі, де жила їхня бабуся!
Я їх побачила — подумала, що вони привиди, такі вони були бліді. Що буде далі, невідомо.
Тьотя Аля, тьотя Мар’ям, моя мама, вітчим Руслан, Ерик і я п’ємо чай (я заразом устигаю записувати, не встигаючи пити чай). Усі вирішують, як бути.
Мама запропонувала поїхати в дім і поговорити з бандитами. Але ті мають автомати. Зараз у всіх бандитів автомати. У мене болить горло — застудилася. Бог милостивий, пройде.
Я з Ериком поводжуся неправильно. Знову соромлюсь і ховаюсь за Щоденником. Нічого не можу з собою вдіяти.
З будинку їхньої бабусі бойовиків не вигнати. Міліції немає. Так що, швидше за все, бабуся Тося, Ерик, Сашка й тьотя Аля житимуть у нашому під’їзді. У них тут однокімнатна квартира. Її поки не зайняли бандити.
21.10.
Щойно зі школи!
У мами на роботі неприємності. Утискають. Раніше, до війни, такого не пам’ятаю.
У школі зранку все було нічого, а потім прибігла Кассі й розповіла, як хлопці з 10-го класу затягли її на горище! І змушували палити. І цілуватися. От!
А кілька днів тому, коли я виходила зі школи, то почула, як десятикласники, показавши на мене пальцем, говорили:
— Ця гаскі?
(Гаскі — презирлива назва росіян.)
— Так, вона — гаскі!
— Точно гаскі? На чеченку схожа! Гарна!
— Гаскі, гаскі!
— Якщо гаскі, то з нею все можна.
Кассі вони піймали вчора й затягли у своє лігво. Її мама й тато на ринку торгують деталями для машин. Живуть вони бідно. Вона вдома й сказати побоялась.
А сьогодні я сиділа на перерві й розмовляла з худенькою дівчинкою Тиною. Раптом підходить до нас «тьотя» 17 років, із 10-го класу! І каже:
— Поліно, ходи зі мною.
З якого привіту, питається? Я її вперше бачу. Доти тільки мигцем бачила, з десятикласниками.
Вона схопила мене за руку й волоком потягла по коридору! А я настільки очманіла від того, що відбувається, що дозволила себе кілька кроків протягти. Потім зупинилась і кажу:
— Я кроку не ступлю. Куди ти мене тягнеш?!
А тим часом хлопці з 10-го класу пішли в кабінет (а там нікого, крім них, не було) і встигли підморгнути моїй «церберці», яка щосили тягла мене шкільним коридором! Я відразу зрозуміла, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.