Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Коли вихователька забігла до кабінету, там уже сидів Микола Павлович, а Василь Степанович розмовляв із кимось по телефону. Він вказав Наталі Іванівні на стілець і продовжував сперечатися зі своїм співрозмовником:

— Зрозумійте, у нас немає жодних методів впливу на місцеві органи опіки! Ми лише заклад освіти. На якій підставі я можу звертатися до них? Що я їм скажу? Що мені не подобається обличчя її батька? Так я його й не бачив ніколи. Є лише людські пересуди і домисли. От якщо було б чітко зафіксовано, що він знущається з дитини, синці, наприклад, покази свідків чи хоча б самої дитини... Але які можуть бути свідки у далекому гірському селі, де хата від хати за півкілометра? А Яринка в принципі не може свідчень давати, бо ж глухоніма й неграмотна. Вона так і не навчилася ні говорити, ні писати. Фактично, тільки Сергій і вмів з нею спілкуватися на їм одній зрозумілій мові жестів, поглядів та емоцій... Гаразд, Анатолію Олексійовичу, я зараз надто збентежений, щоб дискутувати з вами. У мене тут люди. Пізніше передзвоню.

Директор поклав слухавку і важко видихнув. Подивився на завуча й старшу виховательку, а відтак промовив:

— Ну що, знайшовся наш Робінзон. Живий, слава Богу.

— І де він?! Де? — нетерпляче запитала Наталя Іванівна.

— Не знаю, пропав...

— То знайшовся, чи пропав?

— Спочатку знайшовся, а тоді знову зник. Це довга історія. Зараз головне те, що ми знаємо, куди він прямує.

— У село до Яринки? — припустив Микола Павлович.

Директор ствердно кивнув. Поплескав себе по кишенях у пошуках цигарок.

— От біда, скурив усе. Не пригостить ніхто? Ет, забув, ви ж не курите... Щасливі... А мені сили духу не вистачає, щоб кинути. Ну добре, менше з тим. Хлопець знайшовся у Львові. Якийсь професор підібрав його на вулиці і відвів до себе додому.

— Якийсь старий збоченець?

— Ну чого ти, Колю, відразу ярлики на людей вішаєш? Просто пожалів малого. У нього друг є, адвокат. Власне, він мені й подзвонив. Теж із наших, слуховим апаратом користується. Так от, хотіли вони допомогти хлопцю, але той щось запідозрив, потягнув у професора гроші і втік. Судячи з усього, зараз він уже десь у дорозі до Івано-Франківська.

— То чого ми сидимо? Треба негайно в міліцію повідомити!

— Уже. Професор з адвокатом там усіх на ноги підняли. Навіть прокуратуру підключили, управління захисту прав та свобод дітей. У цього адвоката одногрупник з університету працює... Хоча, як на мене, справа безнадійна. Поки Яринчин батько не скоїть щось кримінальне, позбавити його батьківських прав неможливо.

— Хай Бог боронить, — перехрестилася Наталя Іванівна. — Вже накоїв одного разу, тепер дитина сиротою без мами росте. Може, справді змінився, порозумнішав у тюрмі.

— Знову ти про те саме. Не змінюються такі люди! Замучить малу. І ми тут нічим не зарадимо...

Микола Павлович різко підвівся.

— Значить так, Василю Степановичу. Я не збираюся бути в цій ситуації пасивним спостерігачем!

— Тобто?

— Офіційно я ще два дні у відпустці. Маю право робити, що захочу. Тому я їду до Яринки.

— Ти ненормальний? Цим уже міліція займається, куди ще ти пхаєшся?

— Василю, ви нашу міліцію не знаєте, чи що?! Поки вони там усе узгодять між собою, поки отримають дозволи і санкції, доба, а то й дві мине! їм же, по великому рахунку, байдуже, головне не порушити інструкції, щоб не бути крайніми в разі чого. А Сергій уже сьогодні ввечері може бути в тому селі. Нарветься на того п’яного мудака, біди не уникнути... Все, я поїхав!

— Я з тобою, Колю! — вигукнула Наталя Іванівна.

— Ану спам’ятайся! — гримнув директор. — Наталю, дітей хто прийматиме? Той вар’ят хай вже їде, як йому не сидиться. А ти чим допоможеш? Сиди тут і займися ділом!

— Ну то чого ви мене викликали? Я ж ділом якраз і займалася.

— Знав би, що ви тут собі понадумуєте, не викликав би! Іди вже, працюй. А ти чого стоїш, захисник? Чим добиратися думаєш?

Микола Павлович ніяково розвів руками. Своєї машини в нього не було, а маршрутками до далекого карпатського села не дістатися і до завтра. Василь Степанович приречено махнув рукою.

— Що вже там, бери мою машину. Доручення на тебе в бардачку лежить. Воно ще з минулого року дійсне... Права з собою маєш?

Микола Павлович ствердно кивнув, вдячно потиснув директору руку і вибіг з кабінету.

— Куди ти погнав?! — крикнув йому Василь Степанович через вікно. — А ключі?

Кинув завучу ключі від машини і пробурмотів:

— Оце так початок навчального року. Це що ж тепер, увесь рік такий скажений буде?

Вадим Андрійович порався на кухні біля плити, готуючи обід собі й Анатолію. Той увесь час кудись телефонував. Після чергового дзвінка професор запитав його:

— І що там у прокуратурі?

— Яринчин батько колись дійсно сильно пив і вирізнявся запальним характером, бив і дружину, і навіть маленьку доньку. Так тривало до того дня, коли він у п’яній нестямі до смерті забив дружину. Відсидів п’ять років, і суд звільнив його достроково.

— Але на якій підставі?

— З гуманних міркувань, як батька дитини до семи років, інваліда й сироти. Відсидів уже дві третини терміну, без порушень режиму, зразково поводився і глибоко розкаявся за скоєне... Це з постанови суду. А органи опіки, не довго думаючи, віддали йому дитину. Теоретично, за ним повинні були закріпити нагляд від опікунської ради, але хто його знає, як воно у тих селах відбувається? Ясно, що мужик і далі все пропиває, а дитиною не переймається. Та все ж є надія, що він хоч трохи чогось боїться і не б’є її, як колись. Тільки б Сергій не вивів його з рівноваги, коли заявиться там...

— Знаєш що, Толю? Думаю, нічого нам тут сидіти-гадати. Треба збиратися і самим туди їхати.

— Навіщо? Знайомі з прокуратури вже подзвонили до колег з Івано-Франківська з проханням навідатися завтра до дівчинки. Вони собі знайдуть якийсь законний привід для цього. Скажуть, що сигнал поступив абощо, їм же не вперше.

— Завтра може бути надто пізно. Нехороше передчуття в мене...

— Вадиме Андрійовичу, ми не в Америці живемо, вертольота нам ніхто не дасть, а машиною сьогодні навряд чи встигнемо. Зрештою, може там усе й не так страшно. Може,