Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

вулицю, курили цигарки, ворушачи губами. Жінка носаком черевика колупала ямку в ґравії, яким була посипана під’їзна дорога, і натягнула на голову капузу пухової куртки.

Потім стемніло, раптово і беззастережно, як це звичайно буває ранньою весною. Почав падати сніг. Іда заплатила й сіла в позичене авто, щоб поїхати відвідати свій старий дім. Отже, то була остання розмова, яку вона чула перед тим, як вилетіла з дороги й опинилася тут. Записала себе на плівку, на той магнітофон, зроблений з тісних клітин, пронизаних червоними нитками. Потім було те, що сказала Ольга: “Вже вертаєшся? Ти ж щойно вийшов.”

На вулиці не видно ніяких вогнів, жодної фіолетової лампи, всюди сіро. Іда розгладжує вилиняле покривало та збирає зі столика свої речі — ключа від позиченого авта, рукавички і пальто, це все, що мала зі собою. Хоче покинути кімнату так, ніби її ніколи тут не було; щоб не лишилося після неї жодного сліду. Потім тихо сходить вниз. Знову порошить сніг, так само, як тоді, коли сюди прийшла; сліди, які залишає на снігу, напевно, відразу зникнуть. Переступає через рейки й виходить на порожнє шосе. Небо — біле, таке саме, як земля, але Іда знає, що коли б навіть вони помінялися місцями, це не справить на неї ніякого враження. Шосе тягнеться перед нею і повільно зникає під снігом. Важко йти, сніг ліпиться до черевиків, він тяжкий і мокрий. Сіре світло важчає, стає густим. Сніжинки падають щораз повільніше, а потім зупиняються і тільки легенько тремтять у повітрі. Нарешті завмирають. Світ зупиняється.

Іда втомлена. Найохочіше лягла би собі тут при дорозі, вмостилася б у кучугурі мокрого снігу на боці, руку під голову, як той пес, якого недавно минула. Дозволила б себе вкрити свіжою, білою ковдрою. Але мусить бути там, де повинна.

Легко знаходить автомобіля — він дряпається на дерево, приспаний снігом; його відкрита маска — це великі металеві вуста, які її кличуть. Їй вдається втиснутися досередини на переднє сидіння. Пам’ятає, що треба прищепити паси й увімкнути фари: стріляють у небо, але нічого не відкривають. Кладе голову на кермо, притуляється до нього обличчям і полегшено заплющує очі.

Частина II

Парка

П

Два дні я перетягувала ліжко на веранду. Спочатку тягнула його через цілу кімнату, і найгірше було обертати тяжким металевим ґратом, як дитячим візком. Було роботи на цілий вечір. Наступного дня мені вдалося підняти його над порогом, спочатку передні ніжки, потім задні. Певно, це виглядало потішно, так, я усміхалася собі під ніс, бо мені здалося, що пропихаю через двері великого залізного нерухомого звіра, та ще й нав’юченого вантажем. Нарешті вдалося — я перетягнула ліжко на середину веранди, і воно стоїть там досі.

Петро збудував веранду з північного боку будинку, і тоді я з ним через те посварилася. Я казала: “Нащо тобі веранда там, куди ніколи не доходить сонце і ще до того ж притулена до схилу гори. Обсядуть її слимаки, буде павільйоном для виноградних равликів і мокриць. Збудуємо теплицю для плісені й тераріум для павуків”. Але він був упертий. Може, тоді вже знав, що вона йому придасться, коли буде по всьому. Був практичний — ніколи не робив того, що не могло принести якоїсь користі. Ми мали, наприклад, два городчики: його з овочами, мій — тільки з квітами. Не визнавав квітів, хіба що це була повна дика рожа, та, з якої роблять конфітюри. Інші квіти були тільки марнуванням як слід скопаної удобреної землі. Сам мав ті свої задбані акуратні грядки — зелені віхтики моркви, поодинокі султани кропу, приземний простір огірків і динь, тендітні кущики помідорів. Ціле літо сидів у помідорах, вискубував пасинки, підв’язував стебла. Щороку приносив мені першого, ще не цілком червоного, ледь зарум’янілого. Клав його на стіл і виходив. Я мусила його мовчки з’їсти. Мої квіти ігнорував.

А я мала чудові квіти. Особливо добре росли тут на схилі гладіолуси і півонії. Я обмінювалася цибульками з жінками знизу. Діставала різні сорти; пилок змішувався, чари-мари, у моєму городчику чиста алхімія. Змішувалися гени, кольори позичали один від одного відтінки, червоний обмінювався з жовтим, народжувалися всі можливі відтінки оранжевого, і наступного року я знову несла їх міняти. Я мала квіти яскраво-помаранчеві й темно-фіолетові. Повні й поодинокі, подібні до екзотичних орхідей. Мала низькі жовті, важкоголові та високі рожеві, білизняні. Восени я викопувала зі землі покручені тверді кореневища, оброслі багатьма відростками. Я сушила їх на стриху до перших морозів, а потім зимували в пивниці. Спали в темряві. Дехто називає гладіолуси “мечиками”. Смішна назва для квітів. Так, пласкі гострі листочки нагадують вістря, але квіти їх роззброюють.

Тепер, коли лежить сніг, коли все стало білим і розмитим, важко собі уявити, що біля дому був колись садок. Сама в це не вірю. Шукаю кочергою під снігом тих рабаток. Після ночі, коли вперше впаде сніг, прокидаємося вже в іншому краї, — цей зимовий край — розмитий, нечіткий, широкий, тільки відтінки білого і сірого. Навіть будинки внизу втрачають свої форми, стають брудними плямами, світяться вночі, як зимові світлячки. Влітку гори задирають носа, стають гострі й рішучі. Туман, який піднімається після дощу, рветься на їхніх краях, на гострих верхівках ялин. Вологе повітря доносить звуки з долини — щоразу рідше ревіння корів, а частіше гуп-гуп зі суботньої забави, або раптовий скажений гуркіт двигунів. Чую це з висоти. Я — пані на висотах.

Засипає нас майже щороку, хоч останніми роками — рідше — часом зима дозволяє полегшено зітхнути. Але не цього року. Цього разу сніг падав без жодної людської міри, аж сполучив дах зі схилом гори і поламав однорічні гілки фруктових дерев. Тому ми завжди в жовтні робимо запаси — син продавчині завозить нам все на гору малим фіатом. Нам залишається тільки розпаковувати запаси і розставляти їх у коморі на полицях. Борошно, рис, каша, макарони, пшеничні сухарі, булочки, яким даємо черствіти на сонці, банки меду, чай, кава вже ні, ми перестали її пити кілька років тому. Тістечка, банки з м’ясом, жовтий сир, цукор. Цибуля, картопля. Інші овочі маємо свої. Петрові.

Останні два роки сюди приходить тільки він, син продавчині, і листоноша. Листоноша навіть не йде на гору, Петро виходить йому назустріч — аж до груші, що відразу над селом і там отримує від нього пенсію і листи, хоч листи дуже рідко. І — щодва місяці приходить інкасатор з електростанції. Залишає