Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синій глечик. Можна було б взяти трохи грошей звідти. Точного ліку мама не вела і не помітила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовиків. Але ні. Ці гроші не дали б ніякої радості. Боббі не уявляв, звідки він це знає, та все одно знав, навіть у дев’ять років, коли вперше наштовхнувся на глечик із дріб’язком. Тож він, швидше з жалем, аніж з відчуттям власної праведності, пішов до своєї кімнати й поглянув на банку з велофондом.

Боббі подумалося, що мати права: можна було б позичити звідти трохи дріб’язку і витратити в «Сейвін-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швін», піде ще один місяць, та принаймні витрачати ці гроші буде приємно. Та було і ще дещо: якщо він відмовиться взяти гроші з банки, а тільки складатиме і заощаджуватиме, то буде такий, як вона.

Це вирішило справу. Боббі виловив з банки п’ять десяток і сховав до кишені, загорнувши в серветку, щоб не вилетіли, якщо він побіжить. Потім закінчив збирати речі на пляж. Невдовзі він уже насвистував, і Тед зійшов униз подивитися, що робиться.

— Відчалюєте, капітане Ґарфілд?

Боббі кивнув.

— «Сейвін-Рок» — класна місцинка. Знаєш, атракціони і все таке.

— Знаю. Приємно тобі розважитися, Боббі, і вважай, не випади звідкись.

Боббі рушив до дверей, потім обернувся до Теда, що в капцях стояв на нижній сходинці.

— Чому б тобі не вийти на ґанок? Можу посперечатися, що нагорі буде спекотно, — запропонував Боббі.

— Напевне, — посміхнувся Тед, — але краще я залишуся в хаті.

— З тобою все нормально?

— Так, Боббі, зі мною все цілком нормально.

Переходячи на джерберівський бік Броуд-стрит, Боббі стало шкода Теда, що без причини ховається в задушливій кімнатці. Бо ж без причини, хіба ні? Звичайно, що так, бо коли й існують ниці люди, що блукають десь на заході, — адже вони, як пригадалося Боббі, відходять на захід — то що їм може бути потрібно від старого пенсіонера Теда Бротіґена?

Спочатку Боббі почувався трохи пригніченим через сварку з мамою. Ріонда Г’юсон, повненька, симпатична подруга місіс Джербер, звинуватила Боббі, що він, хай що б там воно означало, замріявся про манну небесну, а тоді заходилася лоскотати його по боках і під пахвами. Боббі засміявся, захищаючись. Та на пляжі йому незабаром стало краще, він знову став схожим на самого себе.

Хоч був лише початок сезону, «Сейвін-Рок» уже працював на всіх парах. Каруселі крутилися, «Дика миша» ревла, дітлашня верещала, з динаміків біля «Будиночку сміху» лився металевий рок-н-рол, коло своїх павільйончиків горлали закликальники. Саллі-Джон не здобув бажаного ведмедика, збивши лише дві з трьох останніх пляшок з-під молока. Ріонда заявила, що в деяких до дна причеплені спеціальні важки, і пляшка перевертається, лише якщо вгамселити по ній як слід. Та дядько з павільйончика для збивання пляшок бейсбольним м’ячем усе одно вручив Ес-Джею гарний приз: кумедного плюшевого мурахоїда жовтого кольору.

Саллі, піддавшись пориву, віддав його мамі Керол. Аніта пригорнула Ес-Джея до себе і сміючись сказала, що він найкраща дитина на світі, і якби він був на п’ятнадцять років старший, вона б з ним одружилася і стала двомужницею. Саллі-Джон зашарівся так, що зробився аж фіолетовим.

Боббі спробував накидати кільця, та всі три рази не влучив. У тирі йому пощастило більше. Він розбив дві тарілки і виграв маленького м’якенького ведмедика. Боббі подарував його Ієнові-шмаркачу, який хоча б сьогодні був чемний: не бився в істериці, не пісяв в штанці й не намагався вгріти Саллі-Джона й Боббі по яйцях. Ієн обіймав ведмедика, дивлячись на Боббі, як на Бога.

— Чудовий ведмедик, Ієну дуже подобається, — зауважила Аніта. — Та хіба тобі не хочеться відвезти його додому мамі?

— Нє-а. Її таке не дуже цікавить. Я б хотів краще виграти для неї парфуми.

Вони з Саллі-Джоном під’юджували один одного, хто піде на «Дику мишу», та врешті-решт відважилися обоє, нестямно репетуючи, коли вагончик стрімко шугав униз, одночасно впевнені, що житимуть вічно і помруть тієї ж хвилини. Потім каталися на «Навіжених чашках» і «Кривому вихорі», а коли в Боббі залишилося тільки п’ятнадцять центів, він опинився на «Чортовому колесі» разом з Керол.

Їхня кабінка, легенько погойдуючись, зависла на самій горі. Боббі стало не дуже добре в животі. Ліворуч на берег одна по одній накочували вкриті білими баранцями хвилі Атлантики. Пляж був такий же білий, а океан — просто неймовірної, пронизливо-синьої барви. По воді, неначе шовк, слалися сонячні промені. Під ними розкинувся луна-парк. З динаміків у небо линув голос Фредді Кеннона: «Вона із Таллагассі, і в неї бомба-шасі».

— Там, унизу, все здається таким маленьким, — сказала Керол, і голос у неї теж був, як у маленької, що для неї зовсім невластиво.

— Не бійся. Тут цілком безпечно. Якби «Чортове колесо» так високо не піднімалося, на ньому б узагалі могли малюки кататися.

Багато в чому Керол здавалася старшою за них: тверда, упевнена в собі, як у той день, коли змусила Саллі нести її книжки за те, що той матюкався. Та зараз її обличчя знову стало майже дитячим: кругле, трохи бліде, а на ньому виділяються двоє переляканих, блакитних очей. Боббі, сам не знаючи як, нахилився, притиснувся губами до губ Керол і поцілував.

Коли він відірвався від дівчинки, її очі були великі, як ніколи.

— Цілком безпечно, — промовив Боббі й широко посміхнувся.

— Давай ще раз!

Це був її перший справжній поцілунок. Вона дістала його в «Сейвін-Року», в першу суботу літніх канікул, і навіть не встигла зосередитись як слід.

Ось про що думала Керол, ось чому хотіла, щоб Боббі поцілував її ще раз.

— Краще не треба, — сказав Боббі. А втім… хто побачить його тут, нагорі, й обізве дівчиськом?

— Що, слабак? Тільки не кажи «сама хотіла, сама й починай».

— Розкажеш комусь?

— Ні, Богом присягаюся. Давай, поквапся! Поки ми не спустилися!

Боббі поцілував Керол удруге. Її стулені губи були гладенькі й нагріті сонцем.

А тоді колесо поїхало вниз і Боббі спинився. На мить Керол поклала голову йому на груди.

— Дякую, Боббі, — сказала вона. — Було просто супер.

— Я теж так думаю.

Вони трохи відсунулися одне від одного. Коли кабінка зупинилась і вкритий татуюваннями працівник підняв захисну перекладину, Боббі зіскочив і, не озираючись, побіг туди, де стояв Ес-Джей. Проте він уже знав, що поцілунок на