Лорен Грофф - Долі та фурії

залазив усе далі й далі, клацаючи на посилання, аж поки не доклацався вже до бозна-чого. Тепер вона піде від нього. Він пропав. Товстий самотній невдаха, не вартий навіть повітря, яким дихав.

— Не кидай мене, — благав він. — Я більше не буду.

Вона підвела голову, потім встала, пройшла по килиму до дивана, поставила комп’ютер на журнальний столик і взяла його обличчя у свої холодні руки.

Поли її халата розійшлися, відкриваючи стегна, схожі на маленьких рожевих херувимчиків. Та ще й із крильцями.

— О, Лотто, — сказала Матильда, і її кавовий подих змішався з його власним подихом дохлої ондатри, і він відчув, як її вії торкнулися його скроні, — любий, ти зробив це, — промовила вона.

— Що? — здивувався він.

— Це так класно. Навіть не знаю, чому я так здивувалася, звісно ж, ти талановитий. Просто це була така довга боротьба.

— Дякую, — розгубився він. — Вибач, але що сталося?

— Не знаю! Думаю, що п’єса. Називається «Джерела». Ти почав її в 1:47 минулої ночі. У мене в голові не вкладається — ти все це написав за п’ять годин. Тут потрібен третій акт. Трохи підредагувати. Ти наробив помилок, та це не страшно.

Він раптом згадав: ця його писанина минулої ночі. Цей глибоко захований жолудь емоцій, щось про його батька. О!

— Увесь цей час, — продовжувала вона, — ховався просто на виду твій справжній талант. — Вона вилізла на нього, почала стягати з нього джинси.

— Мій талант, — повторив він повільно, — ховався.

— Твій геній. Твоє нове життя, — проголосила вона. — Ти природжений драматург, любий. Слава Богу, ми нарешті зрозуміли це, а бодай йому.

— Ми нарешті зрозуміли це, — промовив він. Наче з туману з’явилися: маленький хлопчик, дорослий чоловік. Персонажі, які були ним і водночас існували самі по собі, перетворені силою всевідаючої уяви Лотто. Неймовірний приплив енергії затопив його, коли він поглянув на них уранці. У цих образах билося життя. Йому раптом захотілося повернутися в той світ і побути там іще хоч трохи.

Але його дружина продовжувала:

— Привіт тобі, сере Ланселоте, відважний хлопче. Ану виходь і ставай на прю.

Яке було щастя прокинутися повністю з дружиною верхи на ньому, яка щось шепотіла до його новопосвяченого лицарського достоїнства, зігрівала його теплом свого дихання і говорила, що він — хто?

Геній.

Лотто здавна відчував це в собі. Ще як був маленьким хлопчиком і репетував, вилізши на стілець, примушуючи людей хвилюватися й обливатися сльозами. Але як приємно отримати підтвердження, та ще й у такій формі. Під золотою стелею, під золотою жінкою. Ну що ж, чудово. Він стане драматургом.

Він бачив, як Лотто, той, яким він себе вважав, підвівся у камзолі, загримований, мокрий від поту, важко дихаючи. Буря, що вирувала в ньому, вирвалася назовні й перетворилася на овації, які йому влаштувала публіка, схопившись зі своїх місць. Примарою виплив він із його тіла, низько вклонився й пішов крізь зачинені двері квартири назавжди.

Здавалося, що не лишилося нічого. І все ж якась частина Лотто лишилась. Іще якийсь він, новий, лежав під своєю дружиною, що ковзала своїм обличчям по його животу, відсуваючи перепонку стрингів убік і обволікаючи його. Його руки розстебнули її халат, оголилися груди, мов пташенята, підборіддя задерте вгору до неясних відбитків їхніх тіл.

— О Боже, — стогнала вона, сильно надавлюючи кулаками йому на груди. — Тепер ти Ланселот. Ти більше не Лотто. Лотто — це дитяче ім’я, а ти вже не дитина. Ти — геніальний чортів драматург. Ланселот Саттервайт. І ми зробимо все, щоб так і було.

Якщо це було потрібно для того, щоб його дружина знову усміхалася йому крізь свої світлі вії, щоб вона всідалася на нього, як наїзниця-переможниця, він згоден змінитися. Він стане тим, ким вона хоче. Не актором-невдахою. А талановитим драматургом. У нього з’явилося відчуття, ніби він знайшов вікно в темній комірчині, де був зачинений. Але ще залишалися біль і втрата. Він рішуче заплющив очі й у темряві вирушив до мети, яку лише зараз Матильда побачила так чітко.

4

ДЖЕРЕЛА, 1999

Він усе ще був п’яний.

— Найкращий вечір у моєму житті, — сказав він. — Мільйон викликів на аплодисменти. Усі мої друзі. А подивися на себе — чудова. Овації. Позабродвейський. Бар! Прогулянка додому, зорі в небі!

— Любий, тобі бракує слів, — сказала Матильда.

[А от і ні. Слова сьогодні ввечері не підвели. Невидимі в кутках театрів, зібралися сили, що ухвалюють рішення. Вони спостерігали, думали, і вирішили, що це добре.]

— Все, можу думати лише тілом, — сказав він, і вона була готова на все, чого він побажає, але коли вийшла з ванної, він спав голий поверх ковдри. Вона вкрила його, поцілувала його повіки, скуштувала там його славу. Насолоджувалась. Спала.

ОДНООКИЙ КОРОЛЬ, 2000

— Любий, ця п’єса про Еразма. Не можна назвати її «Оніри».

— Чому? — здивувався Лотто. — Гарна назва.

— Її ніхто не запам’ятає. Ніхто не знає, що це означає. Я не знаю, що це означає.

— Оніри — це сини Нікс. Богині ночі. Це — сни. Брати Гіпноса, Танатоса, Гераса — Сну, Смерті, Старості. Це п’єса про сни Еразма, кохана. Князя гуманістів! Позашлюбний син католицького священика, який осиротів під час епідемії чуми 1483 року. Безтямно закоханий в іншого чоловіка...

— Я читала п’єсу. Я все це знаю...

— Слово «Оніри» здалося мені смішним. Це ж Еразм сказав: «У країні сліпих одноокий — вже король». Одноокий король. Roi d’un oeil — Король упівока. Онір.

— О, — зітхнула Матильда. Вона спохмурніла, коли він заговорив французькою. У коледжі в неї було три профільні предмети: французька мова, історія мистецтва й антична філологія. Темно-багряна жоржина заглядала у вікно, що виходило в сад. За нею мерехтіло осіннє світло. Вона підійшла до нього, поклала підборіддя йому на плече, руками обняла за пояс.

— Отже, це сексуальна п’єса, — почала вона.

— Так, — підтвердив він. — Які м’які в тебе руки, дружино моя.

— Я просто потискаю руку твоєму одноокому королю.

— О, кохана, — сказав він. — У тебе світла голова. Це таки краща назва.

— Я знаю, — відповіла вона. — Можеш забирати.

— Щедро, — сказав він.

— А ще мені не подобається, як твій король отам дивиться на мене. Він світить на мене одним зловредним оком.

— Зараз ми відірвемо йому голову, — пообіцяв він і поніс її у спальню.

ОСТРОВИ, 2001

— Та я й не згодна з ними, — сказала вона. — Але ж це треба було мати голову, щоб написати про трьох карибських готельних покоївок серед заметілі в Бостоні.

Він навіть не поворухнув головою, що лежала на згині його ліктя. По всій вітальні їхньої нової квартири на другому поверсі, яку вони нещодавно придбали, були розкидані газети. Вони ще й досі не могли дозволити собі придбати килим. Аскетичний вигляд дубової підлоги нагадав йому про неї.