Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

легку перемогу. Тільки не так легко було їх перемогти: воїни билися мужньо, стоячи на смерть не за дещицю, а за найдорожче в світі – свою землю і свої родини.

Іван бився завзято разом із родаками своїми. Він мав кольчугу і шолом, рубав сокирою і прикривався від ударів широким черленим щитом. Проти нього йшли воїни, закуті у лати, він же відбивався щосили, але не відступав. Вони натиснули дружно, валячи його з ніг. Посипалися удари топорами і мечами, але Іван закрився, і ті удари лунко прийняв на себе щит.

– За князя!! – раптом через силу вигукнув замість того, аби просити у ворогів милосердя. Підвівшись на ноги, порозштовхував від себе угрів, а тоді вдарив сокирою навідліг.

Я також бився поруч із нечестивцями, що, прийнявши людську подобу, крутилися бойовищем. Мій меч відганяв демонів від душ убитих мужів, і ті душі летіли прямісінько на небо. Демони шкірилися до мене своїми страшними пащеками, блискали очицями червоними і шипіли язиками зміїними… Їх ставало все більше і більше, серця їх чорні раділи. Раптом я побачив Марію, що від Верещиці бігла у бік бойовища. Я враз озирнувся у пошуках Івана: він із кількома дружинниками продовжував відбиватися від осатанілих ворогів, що вже почули смак перемоги. Муж був без шолома, щит перебитий у кількох місцях. На землі лежали побиті товариші його; багато родичів уже упало мертвими, ворогів же ставало навколо все більше. Та Іван стояв. Краєм ока бачив, як залишки Мстиславової дружини перегруповуються для того, щоби піти у прорив. Іван штовхнув свого молодшого брата.

– Йди з ними.

– Я з тобою, – відповів ще геть молодий хлопець, що ледве годен був тримати кольчугу на плечах.

– Іди з ними, кажу! Там боярин Михалко. Глібович. Покажи їм брід через Верещицю, а тоді біжіть до Мстислава. Люди мають знати про цю битву!

Брат почав поволі відступати.

– Біжи, кажу, я прикрию!

Угри знову пішли в атаку, посипалися важкі удари на щит. Я кинувся йому на допомогу, порозганявши мечем демонів, та враз переді мною стала незрима стіна: Доля навіть нам, ангелам Господнім, не давала втручатися у свої справи – так що я тільки застогнав від безсилля.

Іван бився з останніх сил, та не встояв. Марія була вже тут, на полі, бігла щодуху до нього, незважаючи на битву, що клекотіла навколо. Іван не бачив її, стоячи боком. Якби бачив, то зібрав би всю силу в кулак, вистояв би, а вона б кинулася йому на груди, своїм тілом заступивши від мечів ворожих. А так не встигла, не добігла… Вороги розійшлися, пропустивши жінку до нього. Один з них таки простяг було до неї руку, але його стримав інший – Сивоокий. Марія впала навколішки, припала до любого тіла, з якого крапля за краплею виходило життя. Він хотів їй щось сказати, але тільки посміхнувся – і відійшов.

Розділ 19

Демон

Угри з ляхами наспіли саме вчасно – незабаром і сліду не залишиться від княжої дружини. Що ж, мене таке тішить, однак цього все одно замало. Битву виграно, але війна ще попереду. Данило росте, і цей ріст нам, чорним, нічого доброго не віщує. Треба було шукати доріжки й стежечки до його оточення, придумати складну схему з «вербовки» князя. Чому складну? Бо голими руками такого не візьмеш… Ця битва була доброю нагодою.

Ми заховалися в кущах недалеко від того місця, де на річці Щирці був брід. Стежина саме проходила повз нашу схованку, тож здобич сама мала б прийти нам до рук. Зі мною, крім моїх друзяк-демонів, було ще кілька воїнів польського князя Лешка. Ми набралися терпіння і чекали, так і сидячи на конях, котрі махали головами і втомлено форкали.

Довго чекати не довелося: скоро почулося тупотіння з боку річки. Я взяв у руки свій арбалет, натягнув тятиву, вставив болт. Моцна, скажу вам, штука. Ним можна було добре прицілитися, виміряти, витримати…

Воєводу Михалка Глібовича, на прізвище Скула, я впізнав одразу. Його слід було взяти живим, інших можна відсилати на той світ.

Болт просвистів і впнувся Михалковому коню в шию. Тварина дико гикнула, а тоді гухнула на землю разом з вершником. Стріли моїх товаришів полетіли слідом, а за ними кинулися й мої друзі-демони та Лешкові воїни.

Русинів було менше, тому вони програли. Я не поспішав у бійку, як мої друзяки, – це не моє. Я поволі зарядив арбалет, прицілився. Мій болт знову просвистів свій коротенький мотив і ввійшов глибоко в чоло одного з русинів, пробиваючи шолом. Той тільки змахнув руками і гепнув з коня на землю, громихаючи своєю кольчугою та латами. Мені аж дух забило від захвату: моцна таки штукенція цей арбалет! Недаремно ж я віддав за нього колись стільки срібла!

Я виїхав зі своєї схованки, коли наші вже добивали останніх русинів і забирали собі їхню зброю, ловили коней. Михалко стояв закривавлений, усе ще тримав у руці перебитий меч. Я під’їхав до нього, тримаючи арбалет у руці. Бачив, як воєвода оглядає прибережні луки, тоді довгим поглядом дивиться на сонце. Прощається. З такими завше важко домовлятися.

– Гарно тут, – сказав я першим.

Він поглянув на мене вовком.

– То ти, боягузе, коня мого поцілив?

– Я. Ось цим. Добра штука. Хочеш – подарую.

– Маю два таких. Тільки ніколи ще не стріляв, ховаючись у кущах. Меч – ото зброя лицарів!

– Тільки щось твій – переламаний.

Він поглянув на обрубок свого меча в руці, тоді викинув геть.

– Чого тобі треба?

– Життя тобі подарую.

– Хочеш золота? Дам тобі добрий викуп…

– Душу.

– Душі не дам.

Такого не переконаєш – я це побачив одразу. Таких здалеку видно. Що ж, треба шукати когось іншого, а з цим…

Ми відтяли йому голову – і я кинув її у мішок; мої ж друзі-демони забрали собі золоті цепи із мертвого тіла. Тепер наша дорога стелилася до угорського короля Коломана: треба було показати йому цінні «дари».[2]

Розділ 20

Сьогодення

У каміні потріскували дрова. Холодні стіни, викладені з дорогого каменю, намагалися зігрітися теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: камінь є камінь. Мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури. Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому світилися енергозберігаючі лампи. На протилежній від каміна стіні була вмонтована плазма. Показували події в Києві 1 грудня: спершу – масовий мітинг, потім – провокації, а