Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

– А ти сам, старче, скажи, порадь. Ти ж так багато знаєш!

– Радив уже я тобі – не послухала. Все, що я зараз можу зробити, – попередити тебе: чорна хмара знову нависла над головою твого мужа.

Я не повірила:

– Що ж із ним може статися? Скоро Судислав здасться, його покарають – і мій Іван знову повернеться додому!

– До Городка підходять ляхи й угри. На полі буде січа зла і немилосердна.

Серце моє похололо. Що ж робити? Він ніби прочитав це моє німе запитання.

– Ти можеш узяти дитину і піти до своєї хати, помолитися. А можеш лишити дитину тут і бігти щодуху на поле, аби спробувати його врятувати.

– Я спробую, – впевнено сказала я, тоді передала обережно Івасика дідові. Він узяв. Синок, відчувши тривогу, заплакав. Серце моє рвалося, та зараз було не до того: я побігла щодуху геть. Впевнена була: встигну!

Бігла все далі від річки, прислухаючись, чи не плаче там, позаду, мій хлопчик. Та він не плакав – заспокоївся на руках у ангела. Молилася, пошепки благаючи небесні сили допомогти.

Коріння, переплітаючись, ловило мене за ноги, дряпало до крові, але я все бігла і бігла. Одним махом перестрибнула потічок, перелізла через завалене дерево, що розляглося просто посеред стежини. Тоді бігцем спустилася в яр, знову видряпалася нагору. Кинулася далі, та раптом зачепилася ногою за корінь і впала з розгону. Було боляче. Забившись, спробувала підвестися, але раптом прислухалась: з боку поля їхали вершники. Не наші – угри. Пам’ятаючи свою пригоду з обрами, я принишкла, забиваючись у найгустіші кущі.

Їх було четверо. Коні їх швидко їхали втоптаною стежиною поміж дерев, дзенькала їхня зброя, б’ючись об ковані залізні лати. На голові – шоломи із заборолами, так що зовсім не було видно облич.

Вони враз зупинилися, коні їхні стали бити копитами й задирати збуджено голови. Один з них поплескав свого вороного по крупу і зіскочив на землю. Він зняв шолом – і я раптом зойкнула від несподіванки: це був Недоля! Демон ніби щось почув, передав повід свого коня Малому.

– Шо таке? – спитав його Лихо. – Ми вже приїхали?

– Не знаю.

Інші троє також познімали шоломи – були упрілі. Біда узяв бурдюк з вином – випив. Недоля рушив просто до мене. Я принишкла в кущах, сповзаючись тілом у яр. Він підійшов упритул, став заглядати. Впевнена – поліз би і всередину, та лати, що сковували усе тіло, не давали йому вільно рухатися, а шарити у них по корчах – важка справа. Він просто розглядав усе ретельно, я ж намагалася не дивитися на нього. Недоля іще мить так постояв, тоді повернувся в інший бік і почав там нишпорити очима.

– Що ти там видивляєшся? Мару побачив? – нетерпляче запитав Лихо.

– Привиділося, – нарешті відповів Недоля, а тоді почав сопучи порпатися у своїх штанах. Діставши, що потрібно, видихнув із полегшенням, а струйка жовтої рідини полетіла із яру вниз. Докінчивши справу, Недоля заправився і пішов назад до коней.

– Кажеш, Малий, інакшої дороги нема?

– Ця – найближча. Інші йдуть околицями.

– А ще якісь броди через Верещицю є?

– Поблизу нема. Якщо вони захочуть перескочити річку, то дев’ять з десяти, що підуть цією дорогою, – твердо відповів Малий.

– То, може, їх тут почекати? – запропонував Лихо. – Є де сховатися: он які корчасті зарості. І поле звідси добре видно.

Недоля думав. Тоді мовив:

– Нє. Давайте ближче до річки.

Ставши у стремено, демон виліз на коня – і вони поїхали геть.

Я поволі вибралася зі своєї схованки, обережно подивилася їм услід. Раптом почула протяжний крик: стрепенулася і побігла. Розштовхуючи, роздираючи непролазну стіну лощини, я вирвалася, наче з клітки, на поле, залите сонячним світлом.

Розділ 18

Михайло

Я дивився, як ляські воїни та угорська кіннота розвертаються рівною лавою, і моє серце огортав смуток. Бій буде тяжким, кривавим, багато мужів поляже. Та інакше не можна. Ворога треба зупинити. Король Коломан давно вже мріє захопити під свою руку цю землю, обплутує наших бояр, мов павутиною. А вони ж дурні… Замість того, аби з князем та громадою сукупно на ворога стати, вони, юди, смуту в рідній землі посіяли. Ех, Судиславе, сивочолий муже. Поставив єси свою сіль, владу і срібло вище землі рідної та народу християнського.

Наша лава стояла навпроти їхньої. Нерівна сила, дуже нерівна. Супроти закутих у лати лицарів і найманців-горлорізів стали дружинники Мстиславові та народне ополчення у простих селянських свитах та з дерев’яними щитами.

– За князя! – гукнув боярин Мстиславів Михалко Глібович.

– За славу! – підтримала дружина.

– За землю Руську! – гукали мужі городоцькі, закликаючи відвагу до своїх сердець.

Над військом заклекотіло, вітер розвіяв військові стяги, й дружини рушили одна на одну.

– Трощи нечисть ворожу!

– Жени псів із землі Руської!

– Смерть ворогам!

Руська лава рухалася все швидше, зриваючись на біг, аби з розгону вдарити на ворога. Мадяри ж мовчали, лише загрозливо били мечами об свої ковані щити.

Я також стояв у цій лаві і біг разом із мужами городоцькими. Поруч був Іван: стискав сокиру у своїй правиці.

– Бий по ногах, по руках: вони найменше закуті. А потім – у шию! – давав йому останні поради Східняк – дружинник Мстиславів.

Полетіли стріли з обох боків, кладучи на землю перших убитих і поранених. Далі пішли списи і сулиці, мечі, сокири, ножі… Над полем загриміли звуки бою, в один галас змішуючи прокльони поранених, стогони конаючих та бойові вигуки різних родів. Дзвеніла зброя, обладунки, щити і шоломи; один за одним падали воїни, обливаючи своєю кров’ю зелену траву.

Однак сили були нерівні… Багато з цих парубків і мужів загинуть на цьому полі для того, аби діти й онуки шанували їх і, пам’ятаючи їхній подвиг, самі взялися за зброю і розігнали ту прокляту мару неволі. Так, це тільки перший бій. Багато їх ще буде попереду. Народні дружини, пройшовши гарт у боях кривавих, стануть сильними воїнами, які під рукою князя свого Данила придушать зажерливе боярство, відженуть ляхів, угрів, поб’ють непереможних хрестоносців та боротимуться із татарами, не пропустивши їх далі на захід. Я допоможу їм відновити Галицько-Волинську державу, об’єднати землі від Сяну на заході до Дону на сході… Так буде. Зараз же вони гинули один за одним і відступали під натиском закованих у залізо ворогів.

Городоцькі мужі трималися разом. Вони не побігли, не втекли, покинувши дружину князя Мстислава напризволяще. Угри оточили їх і ринули, як зграя голодних вовків, передчуваючи