Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

– Да, відірвалися мусора. Диви, мля, диви, як хірачить. Ніфіга собі. Ото в натурі замєс!

Біда дивився, не відриваючи очей від екрана: у телевізорі з’являлися все нові й нові кадри із побоями і знущаннями.

– Там і для наших пацанів роботи вистачає. По п’ятсот баксів за сутки підняти можна! – знічев’я мовив Лихо: йому тут було відверто нудно.

– Да? А шо робити?

– А шо? Майдаунів хірачити, в ліс вивозити, машини їхні палити. Різне, карочє…

– А-а-а, да-да. По ящику шось там базарили про цілі загони тітушок…

– Сам ти, тітушка, н-на! Підер!

Біда підірвався:

– Хто підер, мля?!

– А хулі ти бикуєш?! Шо за базар гнилий: «тітушки», н-на! Хірушки! Нармальні пацани: бабло рубають, лохів мочать, а ми сидимо тут через того ідіота, н-на!

Біда знову плюхнувся в крісло, закинувши ноги на столик. Лихо відвернувся. У кутку стояла скриня, кована залізом, зроблена під старовину. Лихо зацікавився.

– Бар – зуб даю, – сказав він, оглядаючи скриню та намагаючись її відчинити.

– Заспокойся, братан! Ходи поїмо, – закликав товариша Малий, що приніс із кухні обід і почав виставляти на стіл тарілки з борщем та макаронами.

– Шо мені толку… От падло, хєр відкриєш. Ану поможіть, братва, замочок відімкнути.

І Лихо витяг з кишені якусь шпильку.

– Обламайся, цей виноград для нас іще зелений, – словами славного байкаря сказав Біда.

– Ну ти і дебілоїд. Який виноград, тут в натурі коньяк, я нюхом чую. Ша, н-на…

Раптом Лихо напружився: в замку щось клацнуло – і бандюк відчинив віко скрині. Двоє його товаришів враз підхопилися і кинулися до нього. Зі скрині заграла приємна мелодія, вся трійця одночасно зазирнула туди – і побачила чимало різних пляшок з усілякими напоями: на будь-який вибір, будь-якого кольору. Малий було спробував запустити туди руку, однак Лихо тут же вдарив його по долоні. Тоді сам оглянув вміст скрині і вибрав одну з пляшок.

– Хеннессу, – прочитав Малий з-за спини.

– Сам ти «ссу». Хеннессі. Якраз до нашого борщу ніштяк буде, – визначився Біда.

– Недоля нам за нього яйця повідриває, – спробував зупинити друзів Малий.

– Та пішов він, – відповіли в один голос старші товариші.

Після стрілянини на трасі їм терміново довелося лягати на дно, бо справа про замах на підприємця і громадського діяча набула великого резонансу. Лихо і Біда не були місцевими, їх треба було десь переховати – тож Недоля поселив молодиків на своїй дачі, а разом з ними – і Малого.

Заливши очі дорогим коньяком, Лихо почав оглядати хороми: золоті люстри, дорогі картини, у яких Недоля був зображений то Наполеоном, то імператором.

– Канєшно, дачі в прокурорів і мусорського начальства афігітєльні. Реальний палац, – мовив, проковтнувши чергову порцію дорогого коньяку й закусуючи борщем, Лихо. – Хєр би таке купив на свою зарплату. Хабарники ванючі.

– А ти чим ліпший? Ми ж така сама братва, тільки нічна, а вони – денна, – сказав Біда, знову наливаючи в стаканчики.

– Я – вовк, розумієш, а він навіть не пес – сука. Мочконути би його нахєр, почистити хату і звалити звідси.

– Він нас прикриває.

– Тоді чого ми тут сидимо? – рявкнув Лихо, знову випиваючи. – У мене справ дома по горло, а він нас маринує тут.

На якийсь час запала мовчанка. Лихо дивився вже добряче посоловілими очима на Біду, Малий, який не смів втручатися у бесіду старших, кидав очима то на того, то на іншого, а Біда їв собі спокійно борщ, і тільки чути було, як клацає його ложка об тарілку. Рештки борщу він випив, відсунув з гуркотом посуд.

– Ми не доробили роботу.

– А той терпило? Він же може оклематися в лікарні, впізнає, гандон…

– Не оклемається. Йому з дня на день п… ц прийде.

Лихо кинув ложку.

– А на хєра воно нам, братан?

– Бо ми винні Недолі, розумієш? Він нас з-під землі дістане, у нього замазано всюди: куда рипнешся? Тому закрий пащу.

– Закрий пащу, бо ти нащу, – бовкнув знічев’я Малий.

Лихо вбивчим поглядом глянув на нього, стискаючи ложку у руці.

– Ти шо, брат, я ж пошутив… – поспішив помиритися Малий. Лихо повернув свою ложку в руці, заходився їсти макарони, так ніби це вони його смертельно образили. Біда ж узяв пляшку і знову налив…

Обід у трьох товаришів цього разу удався на славу. Добивши першу пляшку коньяку, вони взялися за другу, потім третю…

– Я чув: тут музичка якась лабала. Скажи, Малий, ти, тіпа, мєсний, а тут є якась діскатєка, кабили тут водяться?

Малий був уже добряче піддатий, відповів Біді:

– Канєшно, брат. Ми, тіпа, сюда приїхали са Львова. Тьолки на таку тєму ведуться.

Лихо перестав жувати, зиркнув на своїх товаришів.

– Хочете, шоби вам мєсні козаки вили в сраку запхали чи борони на плечі кинули?

Усі замовкли.

– А шо, наші хлопці можуть, – шморгнув носом Малий.

Усі враз заржали. Раптом у Лиха задзвонив телефон, він підняв слухавку.

– Да… Пойняв. Хто здав?… От сука!

Він враз підхопився з-за столу, почав швидко збиратися.

– Канаєм звітси, братва, і то по-бистрому. Сюда вже група захвата їде!

Бандюки позривалися, на ходу накинули куртки й метнулися до виходу… До чорного…

Розділ 21

Демон

Мене не було в Городку більше, ніж півтора століття. У той час за містечко, як і за Галицьке князівство в цілому, змагалися угорці з поляками. Виграли останні. Доля розпорядилася так, що саме звідси, з Городка, почалося панування польської корони на Галицьких землях. Цього зимового ранку по околиці пройшла чутка, що до Городка їде сама королева Ядвіга…

За той час усе змінилося – і замок, і місто… На Верещиці було пороблено греблі – і вода з неї розлилася по луках, утворивши великі стави. Вони захищали замок і місто з півночі, а ще давали вдосталь риби. Також понаривали багато каналів, наставили через них мости, понасипали греблі. Місто треба було захистити від ворожих нападів, тож тутешні люди робили все необхідне. Городок виріс, змужнів. Місто притулилося біля замку, розширилося. Крім Верещиці, каналів та ставів, місто захищав ще й високий земляний вал із частоколом. Утворилися три передмістя: Заставське – на північному заході, Львівське – на сході і Черлянське – на півдні. Зі всіх прикарпатських жуп сюди звозили сіль, адже в містечку були найбільші склади з цим товаром. Так і звався – Городок Соляний.

Ядвіга була тоді ще молодою тендітною жінкою із властолюбним поглядом. Вона куталася в хутряну накидку: незважаючи на вогонь у каміні, у замкових покоях було досить прохолодно. Ядвіга сіла на свій похідний трон,