Клайв Стейплз Льюїс - Лев, Біла Відьма та шафа

налічувала не одну сотню років і лежала на чотирьох опорах, також кам’яних. Поверхня її була помережана таємничими лініями та малюнками, що скидалися на літери якоїсь давньої мови, і від одного погляду на них ставало моторошно. Наступної миті всі помітили високе шатро на краю галявини. Нині, у променях вечірнього сонця, він видавався неймовірно розкішним: полотнища стін із жовтого шовку натягнуті на малинових шнурах, що кріпилися до кілочків із слонячої кістки; високо над ним майорів стяг, на тлі якого був зображений пурпуровий лев на дибах. Морський бриз маяв стяг та овівав обличчя присутніх. Доки усі роззиралися навкруги, звідкись праворуч долинули до них звуки музики, й, обернувшись, подорожні побачили того, заради кого вони сюди й прийшли.

Аслан стояв в оточенні сили-силенної дивних істот, що з’юрмилися навколо нього у формі півмісяця. Там були німфи дерев та джерел (у нашому світі вони звуться дріади та наяди), що завжди мали при собі струнні інструменти – ось звідкіля, виявляється, лилась музика; неподалік височіли чотири здоровенні кентаври, чиї тіла нагадувала крупи ломових коней, а тулубом вони схожі були на суворих, м’язистих, але по-своєму прекрасних воїнів. Десь у натовпі дивовижних створінь усі помітили єдинорога, бика з головою чоловіка, пелікана, орла та величезного собаку. А поруч із Асланом стояли двоє гепардів, один з яких тримав його корону, а інший – прапор.

Щодо зовнішності самого Аслана, то і діти, і бобри зовсім розгубилися. Хто ніколи не був у Нарнії, той не зможе уявити, що на світі можуть бути створіння, прекрасні та жахливі одночасно. Так, можливо, колись вважали і наші герої, та тепер їм випала нагода позбутися цієї омани раз і назавжди. Бо варто їм було лише спробувати зазирнути Асланові в обличчя, як їх засліпило сяйво його золотавої гриви, а величні, бездонні очі його немов зазирнули їм у душу. Від одного лише його погляду на всіх напали дрижаки.

– Ну, вперед, – прошепотів Бобер Пітерові.

– Ні, – позадкував Пітер. – Спершу ви.

– Ні, ні, сини Адама поперед звірів, – відмагався Бобер.

– Сьюзан, – галантно запропонував Пітер. – Чому б тобі не піти першою? Дами вперед, як то кажуть.

– Ні, йди ти. Ти ж у нас найстарший, – прошепотіла у відповідь Сьюзан.

Звичайно, що довше вони сперечалися, то безглуздішими ставали оті їх сперечання. Нарешті Пітер підкорився, витяг із піхов меча на ознаку привітання і, кинувши товаришам: «Сміливіше! Зберіться-но!», сміливо попрямував до лева:

– Ми прийшли, Аслане!

– Вітаю тебе, Пітере, сине Адама, – промовив Аслан. – Вітаю і вас, Сьюзан та Люсі, доньки Єви. Вітаю, Бобре і Бобрихо.

Його низький сильний голос наповнив їхні душі спокоєм, а серця – мовчазною радістю, і вони вже не відчували себе незручно, мовчки стоячи поряд з Асланом.

– Проте де ж ваш четвертий? – запитав Аслан.

– Він намагався зрадити їх і перейшов на бік Білої Чаклунки, о, Аслане, – відповів за дітей Бобер.

Несподівано для себе Пітер виступив уперед та додав:

– У цьому є і моя провина. Я був злий на Едмунда і цим спонукав його на цей жалюгідний вчинок.

Аслан нічого не відповів. Він не хотів виправдовувати Пітера чи засуджувати його, а просто стояв і дивився на всіх своїми ясними променистими очима. Та й що було казати?

– Будь ласка, Аслане, – звернулася до нього Люсі, – що нам зробити, аби повернути Едмунда?

– Усе, що можна зробити, – буде зроблено. Та це може виявитися набагато складнішим, аніж ви собі уявляєте, – зауважив він і знову замовк. А Люсі, спостерігаючи за ним, помітила, що обличчя його було не тільки величним, сильним та спокійним; на ньому ледь помітним серпанком промайнула печаль. Та за мить хмари збігли з його обличчя, він труснув гривою, плеснув у долоні («Які жахливі в нього пазурі! – промайнула в Люсі думка. – Страшно навіть подумати, що було б, якби він їх не втягував!») і наказав: – Час готуватися до бенкетування. Німфи джерел, німфи дерев, проводіть-но наших гостей до шатра й допоможіть їм з усім.

Щойно дівчата пішли, Аслан поклав свою лапу – а хоч він і втягнув пазурі, вона була важелезною – Пітерові на плече та мовив:

– Ходімо, сине Адама, я покажу тобі, який із далини замок, де судилося тобі колись посісти на трон.

І Пітер, який ще тримав меча в руці, попрямував за Асланом до східного схилу пагорба. Позаду них заходило сонце. Вся земля, що розляглася під ними, була залита вечірнім світлом – ліси, і гори, і долини, і велична ріка, що зміїлася вдалину сріблястою стрічкою. А далеко-далеко, за багато миль звідси, плескалося море, а над морем – небо, а небом пливли хмаринки, рожеві у променях призахідного сонця. І десь там, майже на краю землі, там, де землі Нарнії змикалися з морем, аж у гирлі ріки на невисокому пагорбі щось яскраво блискало. То й був замок, а блискали його західні вікна, та Пітеру він видався зіркою, що зійшла з небес до лукомор’я.

– Сине людський, – звернувся до нього Аслан, – перед тобою той самий Кейр-Паравель, або, як його інакше називають, замок Чотирьох тронів. На один із них ти й зійдеш законним правителем. Тобі я показав його, бо за правом первородства ти й будеш королем над усіма іншими.

Пітер нічого не встиг відповісти – у навколишній тиші несподівано пролунав незвичний звук. Він чимось нагадував звук мисливського ріжка, та був більш пронизливим та потужним.

– Це ріжок твоєї сестри, – мовив Аслан тихо, немов промуркотів, коли можна так сказати про могутнього лева.

Пітер навіть сторопів від несподіванки. Та побачивши, як лісовий люд кинувся уперед, і помітивши Аслана, що здійняв догори лапу та наказав: «Усі назад! Дозвольте принцові завоювати собі добре ім’я у бою!», все зрозумів та з усіх ніг кинувся до шатра. Там погляду його відкрилося жахливе видовище.

Наяди та дріади пирснули врозтіч. Назустріч йому бігла Люсі, так швидко, як тільки несли її маленькі ноженята; обличчя її було бліде, немов крейда. Потім він побачив Сьюзан – та щодуху чкурнула до дерева, щоб видертися нагору. Слідом за нею довжелезними стрибками мчав величезний сірий звір. Спочатку Пітерові здалося, що то ведмідь, потім – що то вівчарка, але принаймні вдвічі більша за тих, яких йому довелося зустрічати. Лише в останню мить він второпав, що страшний звір – то вовк. Величезний сірий вовк, який стояв на задніх лапах, спираючись передніми на стовбур дерева. Він клацав іклами та гарчав, смух на карку стояв дибки. Здолати дві гілки Сьюзан ще спромоглася, але дістатись третьої – вже зась; одна її нога звисала з дерева лише за дюйм чи два від вищиреної вовчої пащі. Пітер не міг зрозуміти, чого вона не намагається