Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

Я забився в найдальший куток своїх апартаментів. Мені навіть не спало на думку сховатися під ліжко – так я розгубився. Мавпа радісно вищирилась і клацнула зубами. Побачивши, що я не рухаюся, вона пирхнула, розчахнула двері та простягла свою довгу лапу до мене. За два стрибки я опинився біля протилежної стіни. Але марно я намагався втекти від чудовиська – мавпа врешті спритно спіймала мене за полу сюртука і витягла назовні, боляче дряпнувши. А потім притисла мене, немов дитинча, до своїх грудей, ласкаво буркочучи.

Я був спробував опиратися, але тварина стисла мене так міцно, що мені залишалося тільки підкоритися. Мавпа почала заколисувати мене, бормотіла щось, любовно погладжуючи й перебираючи волосся в мене на голові, але стукіт дверей, що відчинялися, раптом перервав ці пестощі. Глюмдалькліч злякано зойкнула, а моя новоспечена «матуся» блискавкою кинулася до вікна. По ринві, скачучи на трьох лапах і стискаючи мене в четвертій, мавпа миттю перебралася на дах сусідньої будівлі.

Бідна дівчинка жахнулася; увесь палац сполошився. Слуги помчали за драбинами, а юрба придворних і челяді прибігла подивитися на мавпу, яка влаштувалася на даху. Тварина притискала мене до грудей, ніби немовля, водночас набиваючи мій рот бридкими «ласощами», які видобувала зі свого рота, і пригощаючи стусанами, якщо я відмовлявся їсти. Люди, що зібралися внизу, заходилися від сміху, дивлячись на цю картину, і я не засуджуватиму їх. Видовище, безумовно, було кумедним для всіх, окрім мене.

Дехто почав кидати каміння, розраховуючи зігнати бешкетницю вниз, але їх зупинили, побоюючись завдати мені шкоди. До даху приставили довгі драбини, кілька людей дерлися по них до мавпи. Помітивши це, вона кинула мене вбік і побігла геть. Добре ще, мені вдалося зачепитися за черепицю; я перебував на висоті п’ятисот ярдів від землі та щосекунди чекав, що мене здує подмухом вітру. На щастя, слуга Глюмдалькліч спритно підповз до мене, засунув у кишеню та щасливо спустився донизу.

Рот мій був набитий якоюсь гидотою, я задихався, усе тіло нило від стусанів. Після цієї пригоди я пробув у ліжку понад два тижні з лихоманкою. Поки я хворів, мене постійно відвідували шляхетні особи, а куди поділася мавпочка, я так і не дізнався.

Остаточно зміцнівши, я вирушив до короля, щоб подякувати йому за милощі. Його величність був у жартівливому гуморі й відразу ж запитав мене, про що я думав ув обіймах мавпи, чи сподобалося мені її частування та як вплинуло на мій апетит свіже повітря. І, не чекаючи відповіді, поцікавився, що б я вчинив, якби таке сталося в мене на батьківщині.

Я сердито пробурмотів, що в Європі мавп немає, а потім додав, що ті, яких привозять до нас як дивину, досить милі, кумедні, а найголовніше – помірні європейській людині. «Стосовно ж тутешнього чудовиська, – похмуро додав я, – то я б міг, мабуть, упоратися з ним, якби його вторгнення не було раптовим…»

Король на це тільки багатозначно гмикнув.

Щодня я ставав приводом для кепкувань придворних і слуг. Навіть моя добра Глюмдалькліч, попри ніжну приязнь до мене, була такою простосердою, що не проминала нагоди розповісти королеві про мої прогріхи. Якось вихователька дівчинки вирішила піти з нею за місто, щоб трохи подихати лісовим повітрям. Вийшовши з карети біля стежки, що вела до сосняка, дівчинка поставила мою скриню на землю, випустила мене, і я покрокував попереду моїх супутниць. На повороті лежав свіжий коров’ячий гній; мені ж раптом спало на думку показати дамам свою спритність і здолати перешкоду одним стрибком. Я розігнався, відштовхнувся – і відразу ж по коліна занурився в лайно. Насилу вибравшись із пастки, я переконався, що потопив свого капелюха. Слуга, як зміг, обтер мій закаляний одяг своїм носовиком, а Глюмдалькліч повернула мене, надзвичайно засмученого, назад до скрині. Королева і король одразу ж дізналися про цю прикру подію – і протягом кількох днів за моєю спиною щохвилини чувся сміх.

Розділ 6

Десь двічі на тиждень я був присутній при ранковому туалеті короля і спостерігав, як цирульник голить його. Спочатку я навіть боявся дивитися на гігантську бритву, але з часом звик і якось попросив голяра витягти з мильної піни півсотні волосинок його величності й віддати мені. Здобувши у теслі гладеньку трісочку, я надав дереву за допомогою ножа форму спинки гребінця. Потім, просвердливши найтоншою голкою, яку тільки спромоглася відшукати Глюмдалькліч, низку отворів, я вставив у них волосинки з королівської бороди й отримав досить-таки добрий гребінець. Це було дуже вчасно, тому що мій старий гребінець зламався, а в цій країні не було майстра для такої тонкої роботи.

Це наштовхнуло мене ще на одну ідею. Я попросив камеристку королеви зберігати те волосся, що залишається на гребінці її величності під час укладання зачіски. Невдовзі його набралося чимало, і тоді я звернувся до палацового теслі з проханням зробити два стільці на зразок тих, що він змайстрував для мене колись. Коли стільці без стінок були готові, я просвердлив у необхідних місцях дірочки та переплів волоссям її величності спинку й сидіння – на зразок того, як роблять плетені меблі з лози. Ці лялькові стільці я подарував королеві; її величність, розчулившись, поставила їх у своєму будуарі на найвидніше місце. Із королівського волосся я сплів також невеликий гаманець завдовжки близько п’яти футів і подарував Глюмдалькліч. Чесно кажучи, ця річ не могла витримати ваги місцевих монет, тому дівчинка використовувала її для зберігання всіляких дрібничок.

Король був великим шанувальником і знавцем симфонічної музики. У музичній залі в палаці часто влаштовували концерти, і тоді мою скриню ставили там на одне з крісел. Проте оркестр ревів так оглушливо, що я насилу міг розрізнити мелодію. Навіть якби всі барабанщики й сурмачі англійської королівської армії заграли разом, то й тоді вони не змогли б наробити такого шуму та гуркоту. Під час концерту я просив ставити мене якомога далі від музикантів, зачиняв у скрині вікна, двері, запинав фіранки й тільки тоді міг дістати хоч якесь задоволення від музики.

Замолоду я вчився грати на спінеті – старовинній подобі клавесина. Такий самий інструмент стояв і в кімнаті Глюмдалькліч. Тричі на тиждень учитель музики давав їй уроки, й одного разу мені спало на думку пригостити королівське подружжя однією англійською матроською мелодією. Проте виявилося, що це неймовірно складна справа, бо клавіатура інструмента була завдовжки близько шістдесяти футів, а кожна клавіша – завширшки фут. Витягнувши руки, я міг охопити не більше ніж п’ять клавіш, а звуки видобував лише сильним ударом кулака. Зрозуміло, крім страшної втоми, я не досяг жодного результату. Одначе я вигадав таке: приготував два дубці з потовщеними кінцями та обтяг їх мишачою шкірою, щоб не пошкодити клавіші й заглушити звук удару. Перед музичним інструментом поставили лаву, яка була приблизно на чотири фути нижча за клавіатуру. Я бігав туди-сюди по цій лаві й гатив дубцями по клавішах – так мені вдалося виконати джигу на превелику втіху королю, королеві та особливо Глюмдалькліч.

Король, як я вже казав, був вельми освіченим монархом. Іноді мою скриню приносили до його кабінету, і нас залишали наодинці. Я ставив стілець на королівський письмовий стіл на відстані трьох ярдів від обличчя монарха, і ми довго бесідували.

– Ваша величносте, – якось насмілився зауважити я, – чи не здається вам, що духовні здібності далеко не завжди пропорційні розмірам тіла? Навпаки: у нашій країні