Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я вийшла з кабінету, намагаючись тримати голову високо. Кроки відлунювали в коридорі, а зім'ята блузка липла до спітнілого тіла. В очах ще стояв дим бажання, але сором вже починав душити зсередини.  
На повороті мене зустрів презирливий погляд Тетяни Савчук. Її тонкі губи скривилися в знайомій напівусмішці — наче вона все бачила, все знала.  
— Бідолашна Карина, — протягнула вона, зупиняючись біля мене. — Не думала, що ти так низько впадеш... хоча, хто б сумнівався.  
Серце в грудях стиснулося. Я не відповіла — тільки зім'яла пальцями поділ спідниці, ніби це могло стримати хвилю сорому.  
— Сподіваюся, воно того варте, — додала Савчук шепотом і, не чекаючи відповіді, пішла далі, залишаючи по собі аромат дорогих парфумів.  
Я зачинилася в підсобці, притиснувшись спиною до стіни. Повітря тут було сперте, пахло старим папером і дешевим миючим засобом. Сльози самі покотилися по щоках — гарячі, беззвучні.  
Тільки зараз я усвідомила, що боялася не Арсена... а власного відображення в його очах.  
Було соромно.  
Соромно за себе. За те, як я тремтіла під його руками. За те, як мене роздирало на частини між ненавистю і бажанням.  

Я витерла очі, вдягла чорну сорочку, що висіла в шафі, застібаючи її до останнього ґудзика. Вона була завелика, але прикривала порваний одяг і сліди на шкірі.  
Коли я повернулася в зал, колеги навіть не підвели голів. Я сіла за свій стіл, механічно перебираючи документи.  

_____________

Вихідні видалися теплими, осінь плавно розчинялася в повітрі золотистим світлом. Парк дихав спокоєм — легкий вітерець ворушив жовте листя на доріжках, десь угорі кричали ворони. Запах вогкого листя змішувався з ароматом свіжої кави, що линув від маленької вуличної кав'ярні біля входу.  

Віка йшла назустріч неквапливо, легка усмішка на обличчі, коляска повільно поскрипувала на нерівній плитці. Тимур мирно спав, сховавши крихітні ручки в ковдрі, а Даня збуджено біг попереду, збираючи каштани в кишені.  
— Ну що, як ти там? — спитала Віка, поправляючи шапочку сину. Її голос був такий же лагідний, як і колись на парах, коли вона тихо підказувала мені правильну відповідь.  
Я ковтнула повітря, ніби намагаючись набрати в груди сміливості, та все одно відчувала, як клубок стискав горло.  
— Нормально... Робота, як робота.  
Віка насупила брови, швидко кинувши на мене погляд з-під довгих вій. Вона знала, що я брешу.  
— Арсен?  
Я кивнула, відводячи очі. Сонце пробивалося крізь гілки, залишаючи на асфальті світлі плями. Хотілося сховатися в тіні, розчинитися серед дерев, аби ніхто не бачив, яка я розбита.  
— Карино... — Віка зітхнула, обережно похитуючи коляску. —  Ти ж сама знаєш, до чого все йде.  
Я стисла пальці в кишені куртки, ніби намацувала там якісь невидимі уламки власної гордості.  
— Я не можу піти... Іншої роботи не знайду.  
— Це ти собі придумала, — м'яко відповіла вона. — Ти боїшся, що не знайдеш. Це різні речі.  
Я мовчала. Листя шаруділо під ногами, Даня сміявся, кидаючи каштани в калюжі. Десь у глибині парку заграв саксофон — хтось із вуличних музикантів виводив меланхолійну мелодію.  
— Можливо він має намір помститись, ти ж розумієш, що таке може бути, — шепнула Віка, зупинившись і глянувши мені прямо в очі. — І тоді вже буде пізно тікати.  
Сльози підступили до горла, але я їх проковтнула, вперто дивлячись у бік ставка.  
— Я подумаю...  
Віка ніжно стисла мою руку, і в її дотику було більше тепла, ніж у всіх словах світу.  
Я кивнула, але десь у глибині душі знала — я ще не готова. ... ... Віка наполягала піти до кав'ярні випити гарячого какао. Вона взяла собі маленьку чашку з корицею, а мені замовила латте з сиропом. Ми сіли на лавку біля дитячого майданчика — Даня заліз у дерев'яний будиночок і захоплено командував вигаданим кораблем, а малюк спав, ледь помітно ворушачи губами уві сні.  
Я гріла долоні об чашку, вдивляючись у молочну піну, ніби могла прочитати у ній своє майбутнє.  

— Ти пам'ятаєш, як мріяла про свою справу? — раптом сказала Віка, обережно погойдуючи коляску. — Салон психологічного розвантаження для жінок.  
Я здригнулася. Скільки років минуло, відколи ми обговорювали це в університетській бібліотеці під жовтим світлом настільної лампи? — Це було давно...  
— Але ж ти хотіла допомагати... ти хотіла бути корисною суспільству.  
Її слова боляче вдарили. Я злилася, але водночас... вона мала рацію.  
Я заплющила очі, вдихаючи осіннє повітря. Десь неподалік шелестіли дерева, запах кави змішувався із запахом мокрого листя. Навіть небо сьогодні ніби нависало над містом важким сірим полотном, давлячи на плечі.  
— А якщо я нічого не вмію? Якщо я просто... ніхто?  
Віка усміхнулася.  
— Це говорить не твій голос.  
Я дивилася на неї, а в голові гуділи слова Арсена, його презирливі усмішки, важкі погляди. Він уже зламав мене. Він просто чекав, коли я сама це зрозумію.  
— Знайди хоч один вихід, — м'яко сказала Віка. — Не одразу, не завтра... Але знайди. Бо якщо не зробиш цього зараз — потім вже не зможеш.  
Її слова, проникали в мене, мов вода в спраглу землю. У самому серці, десь у потаємних куточках, вперше за дуже довгий час, зародилася крихітна надія, ніби слабкий паросток.  
Вечір повільно опускався на парк. Ліхтарі засяяли жовтими кружальцями, а в повітрі запахло димом від перших осінніх багать.  
Я дивилася на Віку, на її малих дітей, на той тихий затишок, який вона створила навколо себе — і не розуміла чого хочу я. А може такого життя, як у Віки? Ні... я не знала, але відчувала, що щось в мені є, якесь бажання, яке я просто не розуміла.  
Я ще не знала, як вибратися... Але вперше подумала, що, можливо, все ж таки зможу.