Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 17 Записки для неї.

Софія дивилася на Назаря уважним поглядом, ніби щось обмірковувала.

— Назаре… А де ти був цієї ночі, перед тим, як почалася тривога?

Він на секунду затримав погляд на її обличчі, але потім відповів спокійно:

— Володя потребував допомоги.

Софія примружилася.

— І це все?

— Так.

Вона зітхнула, але не стала допитуватися.

— Добре. Я розумію, що інколи ти маєш справи, про які не можеш мені говорити…

Він напружився, ніби чекав докору, але замість цього вона просто взяла його за руку.

— Але єдине, про що я тебе прошу… Якщо ти йдеш кудись уночі — залишай мені записку.

Назар здивовано підняв брови.

— Записку?

— Так. Просто щоб я знала, що ти вийшов не тому, що щось сталося, а тому, що ти сам цього захотів.

Він задумався.

Він завжди діяв так, ніби його ніхто не чекає.

Вийти вночі, повернутися під ранок — це було нормально для нього.

Але тепер…

Тепер поруч була Софія.

Він бачив у її очах не злість, не роздратування, а лише одне — турботу.

І йому стало трохи соромно.

— Гаразд, — тихо відповів він. — Я залишатиму тобі записки.

Софія усміхнулася.

— Домовилися.

Вона підвелася й поцілувала його в щоку.

— А тепер ходімо снідати.

Він провів рукою по її спині, дозволяючи собі вперше відчути щось зовсім нове.

Його чекали.

І це було найважливіше.

Поки Софія працювала за ноутбуком у вітальні, Назар вийшов на балкон і набрав Володю.

Той відповів майже одразу.

— Ну, як ти?

Назар подивився на небо. Воно було спокійним, без загрози, але в його голові все ще лунав гуркіт вибухів.

— Важка ніч була.

— Угу, — кивнув Володя. — Чув про влучання?

— Так. Софія читала новини, і я слухав.

Настала коротка пауза, потім Назар заговорив:

— У мене знову були сни.

Володя не здивувався.

— Про наших?

— Так… Я намагався витягнути пораненого, але він просто зник у мене з рук.

Володя важко зітхнув.

— Це не перший раз, Назаре. І не останній.

— Знаю… Але цього разу було дещо нове.

— Що саме?

Назар провів рукою по потилиці.

— Вона прийшла до мене у сні. Софія.

Володя замовк на секунду.

— Софія?

— Так. Як янгол. Вона сказала, що я маю пробачити себе.

Володя тихо засміявся.

— Ну, вона права.

— Ти так легко про це говориш…

— Бо це правда, Назаре. Ти тягаєш цей тягар, ніби від цього щось зміниться.

Назар стиснув зуби.

— Важко відпустити.

— Але треба. Софія — це твій шанс. Не всі, хто повернулися з війни, його мають.

Назар задумався.

Він це знав.

Він занадто довго жив у минулому.

Але, можливо, настав час дивитися вперед.

— До речі, — змінив тему Володя. — А Софія знає, що ти ночами іноді зникаєш?

— Запитала сьогодні.

— І?

— Попросила залишати записки.

Володя засміявся.

— Розумна жінка.

Назар теж усміхнувся.

— Так, дуже.

— То що, будеш її слухатися?

Назар глянув у вікно, де за столом працювала Софія.

— Авжеж.

Він більше не хоче жити так, ніби його ніхто не чекає.

Бо тепер його чекають.

І це змінювало все.

— Назаре, — голос Володі став серйознішим. — Слухай, я думаю поїхати на місце влучання.

Назар напружився.

— З якою метою?

— Дивитися, чи потрібна допомога. Волонтери вже там, але, може, є ті, хто ще в шоковому стані. Або просто треба розібрати завали, розвести воду, ліки.

Назар мовчав кілька секунд.

Це була правильна річ.

Він не міг змінити минуле, не міг повернути загиблих. Але міг допомогти тим, хто залишився.

— Я з тобою, — нарешті сказав він.

— Так і думав. Я заїду за тобою через годину.

Назар закінчив розмову й повернувся до кімнати.

Софія підняла на нього очі.

— Щось сталося?

— Я поїду з Володею на місце влучання.

Вона відкрила було рот, щоб щось сказати, але потім зітхнула.

— Це важливо для тебе, правда?

— Так. Якщо я можу допомогти — я допоможу.

Вона підійшла до нього ближче, провела рукою по його плечу.

— Будь обережним.

— Завжди.

Він знав, що їй тривожно, але вона не намагалася його зупинити.

Бо розуміла: він не може стояти осторонь.

І за це він любив її ще більше.

Назар вийшов із під’їзду, коли Володя вже чекав його в машині.

— Готовий? — спитав той, кидаючи Назару рукавички.

— Завжди.

Вони рушили мовчки, слухаючи новини по радіо. Ведучий розповідав про наслідки атаки: кілька багатоповерхівок пошкоджено, десятки постраждалих, рятувальні роботи тривають.

— Кажуть, що волонтери вже там, але людей не вистачає, — пробурмотів Володя.

— Не дивно. Хто б міг подумати, що комусь доведеться відкопувати власне місто з-під уламків?

Володя міцніше стиснув кермо.

— Тому ми і тут.

На місці було хаотично.

Карети швидкої, пожежники, військові, волонтери в жилетах. Декілька будинків мали вибиті вікна, а один під’їзд майже повністю обвалився.

Назар і Володя швидко знайшли координатора.

— Що треба? — запитав Назар.

— В основному — розбирати завали, допомагати людям. Дехто в шоковому стані, просто сидять і не можуть поворухнутися.

Вони не питали зайвого. Просто почали працювати.

Назар допомагав витягувати уламки, розвантажував коробки з водою, розносив пакети з їжею тим, хто не міг дійти до волонтерського пункту.

Він бачив людей, які втратили все. Бабусю, що тримала єдину вцілілу фотографію з молодості. Жінку, яка намагалася знайти кота серед уламків. Чоловіка, що стояв біля розбитого будинку, не знаючи, куди йти далі.

Це був біль. Живий, справжній, той, який не можна було ігнорувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍