Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 16 Ранок після бурі

Сонце пробивалося крізь штори, малюючи золоті візерунки на стелі.

Софія поворухнулася першою.

Її тіло було важким, ніби вона пробігла марафон.

Очі повільно відкрилися, і перше, що вона побачила, — Назар.

Він сидів на краю ліжка, спостерігаючи за нею.

— Ти знову не спав, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся, але його очі були втомленими.

— Я спостерігав, як ти спиш.

— Назаре…

Вона потягнулася до нього, торкнулася його щоки.

— Все закінчилося.

Він нахилився, торкнувшись її чола своїм.

— Все тільки починається, кохана.

Вона знала: цей ранок приніс спокій.

Але він був тимчасовим.

Бо поки триває війна, поки минуле не відпустило його остаточно, вони обоє ще боротимуться.

Разом.Софія вмовила Назара відпочити.

Коли Назар нарешті заснув, темрява миттєво поглинула його.

І він знову був там.

Вибухи розривали землю, небо зливалося з вогнем.

— Назаре! — кричав хтось позаду.

Він озирнувся. На землі лежав поранений боєць, його форма просочена кров’ю. Він намагався піднятися, але не міг.

— Витягни мене… — прохрипів той, простягаючи до Назара руку.

Назар кинувся до нього, підхопив під плечі, але ноги немов приросли до землі.

— Чорт… Давай, брате! Ще трохи!

Але його руки проходили крізь тіло пораненого, як крізь дим.

— Не можу… Чорт, не можу!

Земля здригнулася від нового вибуху. Він знову спробував схопити побратима, але той розчинився у повітрі, ніби ніколи не існував.

— Ні! — закричав Назар, впавши на коліна.

Навколо стала абсолютна тиша.

І тут він відчув дотик.

Легкий, теплий, як подих вітерця.

— Назаре…

Він різко підняв голову.

Перед ним стояла Софія.

Вона була одягнена в просту білу сукню, її волосся розвіювалося, а за плечима…

За плечима у неї сяяли тонкі, прозорі крила.

Вона була схожа на янгола.

— Софіє?

Вона усміхнулася і простягнула до нього руку.

— Ти не можеш змінити минуле, Назаре.

Він стиснув щелепи.

— Я повинен був…

— Ти зробив усе, що міг, — м’яко перебила вона.

Він дивився на неї, не розуміючи, чи це реальність, чи його свідомість просто грається з ним.

— Вони всі там, а я тут…

Софія нахилилася, її теплі пальці торкнулися його щоки.

— Живі повинні жити.

Його груди стислися.

— Я боюся забути їх…

— Ти не забудеш. Але ти маєш пробачити себе.

Вона провела рукою по його волоссю, як робила це в реальності, коли він не міг заснути.

— Ти вартий любові, Назаре. Вартий щастя.

Його горло перехопило.

— Я…

— Прокинься, — її голос був теплим, майже шепотом.

І в наступну мить все навколо розчинилося.

Він різко відкрив очі.

Софія сиділа поруч, її пальці легко погладжували його по щоці.

— Назаре… Ти кричав уві сні.

Він важко дихав, але, дивлячись на неї, бачив те саме тепло, що й у своєму сні.

Вона дійсно була його янголом.

Він не сказав ні слова, просто обійняв її, ховаючи обличчя в її плечі.

Вона мовчки тримала його, як і завжди.

Бо знала, що ця боротьба ще не закінчена.

Але тепер він не був у ній сам.

Назар ще кілька хвилин просто тримав Софію в обіймах, намагаючись упорядкувати свої думки.

Сон усе ще стояв перед очима — вибухи, поранений, його безпорадність… і вона.

Софія, яка з’явилася, як світло в найтемніший момент.

Вона мовчала, просто гладячи його спину, даючи йому час.

Коли він нарешті трохи заспокоївся, вона тихо запитала:

— Що тобі наснилося?

Він відсторонився, але не відпустив її.

— Війна. Я знову там. І знову втрачаю людей.

Софія уважно вдивлялася в його обличчя.

— А потім?

Він зітхнув.

— А потім… ти прийшла.

Вона здивовано кліпнула.

— Я?

— Ти була… як янгол. У білому. Сказала, що я маю пробачити себе.

Софія провела пальцями по його щоці.

— І що ти відчуваєш зараз?

Він задумався.

Ще кілька хвилин тому він був розбитий. Але зараз…

— Спокій.

Це слово здавалося йому чужим. Він давно забув, що таке справжній спокій.

Софія посміхнулася.

— Це добре.

Назар подивився на неї, і в його очах більше не було тієї темряви, що зазвичай приходила після нічних кошмарів.

— Можливо, це знак? — тихо сказала вона.

— Який?

— Що ти нарешті починаєш відпускати.

Він задумався.

Можливо, вона права.

Можливо, цей сон не був черговим нагадуванням про біль, а навпаки — сигналом, що він може жити далі.

Що він має право на це.

Назар провів рукою по її волоссю, притягуючи ближче.

— Якщо це знак, то він привів мене до тебе.

Софія усміхнулася і поцілувала його в губи.

— І я цьому рада.

Він обійняв її міцніше, знаючи:

Він ще не переміг своїх демонів.

Але тепер у нього була причина боротися.

І її звали Софія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍