Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

8.1

Коли вони дійшли до його кімнати, Альбрехт уже почав шкодувати про своє рішення — йому страшенно хотілося її поцілувати. Наприкінці губи просто свербіли від цього бажання.

Вони зайшли до кімнати, не зачинивши дверей. Дівчина кілька хвилин просто стояла, не знаючи, з чого почати. Довга спідниця лише заважала — у штанах було б значно зручніше.

— Ну, гаразд, Альбрехте! Закрий очі. Уяви, що твоє тіло легке, мов пір’їнка. Ти — птах. — прошепотіла вона, взявши його за руки.

Також заплющивши очі, Рада відігнала сторонні думки. Їй було легше — ноги самі відірвалися від підлоги.

Альбрехт раптом відчув, що тверда підлога зникла з-під ніг. Рвучко розплющивши очі, він побачив, що дійсно піднявся в повітря. Але несподіваний успіх не потішив — навпаки, він розчарував хлопця. Йому хотілося, щоб нічого не вийшло.

Згадавши уроки з Мерліном, він зробив те, що раніше відбувалося несвідомо — заблокував магію. У ту ж мить зірвався вниз, потягнувши за собою дівчину.

Вони зависли десь на тридцять сантиметрів над підлогою, але ривок був такий несподіваний, що, коли ноги Ради торкнулися землі, вона заплуталася в спідниці та впала на Альбрехта, мало не зваливши його.

Щоки дівчини зашарілися від збентеження, коли вона повисла на ньому. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Е-е... може, ти… — Рада не знаходила слів, щоб попросити про допомогу. Вона вже пошкодувала, що погодилася на це.

Альбрехт, не чекаючи продовження, обережно відсторонився й допоміг їй відновити рівновагу.

— Вибач. — тихо сказав він, відвернувшись, аби вона не побачила його очей.

— Нічого! З першого разу ні в кого не виходить. Але, між іншим, не всі взагалі здіймаються над землею на першому уроці. — намагалася відмахнутися від незручності Рада. — Давай ще раз!

Альбрехт погодився. Він більше не блокував магію, але протягом наступної години ще кілька разів невдало падав, навіть набив собі синець. Спершу йому вдалося добре, але далі ставало складніше.

Наприкінці Рада раптом заявила:

— Давай увечері продовжимо у саду! Я одягну штани — в них мені легше рухатися!

«Чудово. Бачив я ці штани… Можеш узагалі не одягатися» — подумав Альбрехт, і ця думка виявилася проблематичною. Він не знав, куди подіти очі: вона була до біса привабливою.

— Я піду! До вечері ще дещо треба зробити. — сказала Рада, ледь помітно усміхнувшись. — Ти гарний учень. До того, як я повернуся додому, ти вже володітимеш магією на відмінно! — і з цими словами пішла.

Альбрехт відчув, ніби з-під нього вибили опору. Сівши на стілець, він задумливо подивився на зачинені двері. Йому не хотілося вірити в останні її слова. Не хотілося з нею прощатися.

Окинувши поглядом порожню кімнату, він відчув ще більшу самотність. У голові промайнули слова, які він часто чув у Рамплурі: Якщо ти любиш, а тебе — ні, відпусти. Якщо тебе люблять, а ти — ні, придивись, дай шанс.

Тобто — про себе можна забути? Почуття більше нічого не варті?

Хлопець кілька хвилин міряв кімнату кроками. Він міг би піти й зізнатися їй у почуттях. Але розумів — зараз усе проти нього. У її очах він не бачив любові.

* * *

Він чекав її весь вечір у саду, як вони домовлялися. Минув час, стемніло й стало холодно, а її все не було. Альбрехт сидів на лавці, не зрушуючи з місця — боявся, що вона прийде і не знайде його.

Вставши, щоб розім’яти ноги, хлопець подумав: 

«Може, піти до неї? Але одразу сам собі заперечив: А якщо вона прийде, а мене не буде?»

Час спливав, настрій погіршувався. Він шкодував, що в цьому часі ще не вигадали телефонів, про які розповідала Рада.

Ніч поволі насувалася, але Альбрехт не йшов. Як вірний пес, він чекав. Дарма.

Близько другої години ночі, вже не витримавши, хлопець пішов до її кімнати. Утомлений, але зовсім не сонний, він постукав у двері.

Через кілька хвилин Рада відчинила. Розпатлане волосся, халат, сонний погляд. Альбрехту вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти — вона навіть не збиралася приходити.

— Ми ж домовлялися. — стомлено сказав він. Без злості, лише з втомою.

Рада здивовано глянула на нього, не розуміючи, про що він. Але через кілька секунд усвідомила.

— Вибач, я забула...

— Ти хоча б пам’ятаєш, про що ми домовлялися?

— Е-е-е... А ти міг би нагадати. — винувато опустила очі дівчина.

— Ти сама сказала, що після вечері ми продовжимо заняття з левітації.

— Альбрехте, може, ти сам? — зітхнула вона.

— Все ясно. Я більше не забиратиму твій час. — тихо сказав він і, насупившись, розвернувся та швидко пішов.

— Ал... — спробувала його зупинити, але замовкла. Постоявши кілька секунд у дверях, повернулася в кімнату.

Альбрехт озирнувся, побачивши, як зачиняються двері. Йому хотілося заплакати, але навіть сльози не з’явилися. Йому було боляче не через те, що вона забула, а через те, що й не збиралася приходити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍