Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

– Ну, як тобі відчуття? Випивати зі злочинцем? Бо, зізнаюсь, ти більше нагадуєш… слухняну чемну панну, – протягнув з легкою іронією.

Вона закотила очі, ледь помітно усміхаючись, і, відставивши келих, відповіла:

– Я ж тут не за власним бажанням сиджу з тобою і з коньяком. Я просто дуже віддана своїм обов'язкам.

Аларіон поставив келих на стіл і, нахилившись трохи ближче до Віолетти, спрямував на неї проникливий погляд.

– Твої обов'язки, кажеш? А може, й зовсім не обов’язки привели тебе сюди, а щось інше? – з усмішкою промовив, його очі блиснули цікавістю.

– Тільки твоя дитина, тому не зазнавайся. Мої обов’язки вимагають багато терпіння, – злегка підкреслюючи останнє слово і кидаючи на нього хитрий погляд. – Можливо, навіть більше, ніж я очікувала, коли вирішила тобі допомогти. 

Він легенько засміявся, пригубивши ще ковток коньяку.

– Ніколи не думав, що ще колись зустріну когось, крім Врунґільди, хто зможе так спокійно зі мною говорити.

– Ти про кого? 

– Керівниця на роботі. Допомагаю в крамниці трав. Людський світ теж не дає мені великий вибір – я його не знаю.

– Чудово, що в тебе є робота. Береш дитину з собою на роботу?

– Так, і Врунґільда обожнює Лолу. Хоча Лола може бути як янголом, так і маленьким буревієм. Але Врунґільда терпляча, – всміхнувся, але за мить знову став моторошним. – Я хочу, щоб вона була в безпеці. 

Аларіон бачив, як втома тягне Віолетту донизу, та мала вигляд привида самої себе, з важкими повіками та блідим обличчям у світлі кухні. Вона здавалася на межі, але, почувши раптовий плач Лоли з іншої кімнати, мовчки піднялась і пішла до дитини. Він простежив за нею, як вона обережно сіла біля маленької дівчинки, обійняла її, намагаючись заспокоїти.

Аларіон підійшов, трохи розгублено, і несподівано для самого себе промовив із теплою усмішкою:

– Ще мить, і ти сама заснеш. Лягай біля Лоли, не хвилюйся, – голос був спокійним. – Не обов’язково тримати спину рівно, ти не в госпіталі.

Вона трохи вагалась, але потім зітхнула і вмостилася поруч з Лолою, її долоні ніжно обіймали дитячі рученята. Невдовзі обидві заснули, а чоловік лишився в кутку кімнати, у затінку, де тьмяне світло з-під заштореного вікна ковзало стінами.

Дивлячись на Віолетту, яка рятувала Лолу, його серце тануло. Її обличчя, втомлене, але таке живе, здавалося осяяним якимось невидимим світлом, сповненим співчуття. Він відчув, як щось всередині оживає, щось, що давно здавалося йому втраченим.