Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

Дівчина заперечила:

— Вона зареєструвалася в терміналі, отже, у неї є віза.

Хлопець уперто замотав головою:

— Те, що вона зареєструвалася в терміналі, означає лише, що в неї була віза. А що як термін збіг?

Окрім цих двох, у залі очікування перед ґейтом С32 нікого не було. Тільки неподалік бару, в якому Єгор Парамонов позичав склянку, стояла коротко підстрижена шатенка років тридцяти п’яти. На ній була темно-зелена з червоними вкрапленнями сукня і легка бірюзова кофта. На ногах — босоніжки на високих підборах. Працівник «Altair Air» раз у раз зупиняв на шатенці погляд. Попри те що жінка була старшою не менш як на десять років, вона йому подобалася. Спершу він навіть подумав, що шатенка може виявитися їхньою загубленою пасажиркою, однак та не реагувала на жодне з його оголошень.

— Добре, — хлопець махнув рукою, — оголошую востаннє, і закриваємо.

Він набрав у груди повітря, затиснув тангенту й монотонно проторохтів:

— Це останній заклик на рейс три-чотири-один компанії «Altair Air» до Бангкока. Пані Гелен Горовіц, повторюю, пані Гелен Горовіц, будь ласка, негайно підійдіть до виходу С32, ми закриваємо ґейт!

Шатенка, яка весь цей час дивилася вбік, немовби приглядаючись до чогось у глибині довжелезного термінала, несподівано повернула голову й закрокувала до стійки. Хлопець, забувши про затиснутий у долоні мікрофон, витріщився на неї. Наблизившись, шатенка подала йому паспорт з укладеним досередини посадковим талоном.

— Ви на цей рейс? — сторопів він.

— Так.

Здуріти можна. Він повторював заклик п’ять разів!

— Ви впевнені?

— Так.

Червоні вкраплення на платті виявилися вишнями, а сама жінка зблизька дещо старшою, ніж хлопець гадав спочатку, — десь трохи за сорок, — але від того не менш гарною. Акуратно підведені олівцем арки брів, маленькі дужки з боків губ, тонкий із непомітною горбинкою ніс. І трохи зверхній, свідомий власної краси погляд. Вона здавалася спокійною, проте часте й неглибоке дихання виказувало притлумлену тривогу.

Працівник «Altair Air» розгорнув простягнутий паспорт і втупив збентежений погляд у талон. У рядку «Passenger’s Name» стояло «HELEN HOROWITZ». Хлопець звів очі на жінку. Він розумів, що його робота полягає зокрема й у тому, щоб залишатися привітним і ввічливим до пасажирів, хай там як вони поводяться, проте не зміг стриматися.

— У вас проблеми зі слухом? — Видресирувана усмішка застигла, перетворившись на недоладно висічений барельєф.

«У мене проблеми з усім моїм життям», — подумала Гелен. Останні півтора роки вона почувалася наче вцілілий із потонулого корабля, якому ніяк не вдається догребти до берега. Вона не могла більше зоставатися в Еміратах, але й сідати на літак не хотіла. Якась невидима сила немовби відштовхувала її від трапа.

— Ви ж стояли тут увесь час, — крізь зуби процідив хлопець.

Жінка висмикнула паспорт із його рук, нахилилася та прошепотіла:

— Не твоє собаче діло.

Працівник «Altair Air» майже напевно бовкнув би щось таке, що вартувало йому роботи, якби не його напарниця. Дівчина забрала в нього посадковий талон, підсунула штрих-код під сканер і швидко повернула пасажирці. Після чого з незворушним виразом обличчя вказала на прохід до літака:

— Приємного польоту.

Гелен Горовіц відійшла від стійки, та за крок від розсувних дверей зупинилася, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Власний голос громовим відлунням прокотився головою: не йди! Вона озирнулася, очі заметалися порожньою залою очікування. Напад паніки був таким гострим, що жінка почала розвертатися спиною до трапа, коли раптом помітила двох працівників служби безпеки, які неквапом крокували центральною галереєю. Чоловіки не дивилися в її бік, але…

Гелен опанувала себе, після чого, опустивши голову, пройшла крізь розсувні ворота.

Спочатку літали птахи, і птахів створив Бог. Літали янголи, і янголів створив Бог. Чоловіки й жінки мали довгі ноги та порожнисті хребти, і такими Бог їх створив із якоїсь причини. Втручатися в політ означало втручатися в Божі справи.

Джуліан Барнз. Рівні життя

I don’t hear no choir, all I see are liars

Is there someplace other than this, maybe somewhere higher?

Deuce. World On Fire[53]

Літак

10 травня 2017-го «Boeing 777–200» авіакомпанії «Altair Air», рейс ALR 341 11 хвилин до зльоту

Анна ніколи не літала першим класом, тож, опинившись у стильно оформленому приміщенні в носовій частині «Боїнга 777», розгубилася. Завдяки меншій кількості крісел тут було просторіше, як у салоні економ-класу. Самі крісла мали фантастичний вигляд: високі, оздоблені темним деревом і всіяні безліччю кнопок незрозумілого призначення. Судячи з відстані між ними, кожне за бажання трансформувалося в повноцінне ліжко.

Місце 4K розташовувалося в куті під правим бортом літака. Анна повернула в прохід одразу за входом до лайнера й застигла поміж рядами ні в сих ні в тих. Пасажири, що вже порозсідалися, один за одним зводили на неї очі, всі, крім росіянина в зеленій сорочці, що вмощувався на місці 1K. Побачивши жінку, він демонстративно відвернувся.

Анна почала червоніти. За мить на допомогу нагодилася стюардеса.

— Яке у вас місце?

— Чотири-кей.

— Сюди, будь ласка, — стюардеса обійшла із жінкою довкола бортової кухні й підвела її до крісла в кутку. — Місце чотири-кей.

— Дякую. — Анна не підіймала очей.

Стюардеса за півхвилини повернулася.

— Перепрошуємо за затримку, за кілька хвилин ми рушатимемо на зліт. Бажаєте шампанського?

Секунд п’ять Анна розгублено кліпала. Шампанського вона не хотіла, зате відчувала страшенний голод. Вона раптом збагнула, що вже незабаром доба, як тріски не мала в роті.

— А можна… — Жінка намірилася попросити щось поїсти, проте, подивившись на пасажирів, знітилася. Дехто досі приглядався до неї. Анна уявила, як вони витріщатимуться, якщо вона візьметься наминати сандвіч до того, як літак відчалить від трапа, й мовила: — Можна мені просто води?

Стюардеса кивнула:

— Звісно.

Через півхвилини на трикутному столикові обабіч крісла стояв пластиковий келих із водою. Анна зробила маленький ковток, витягла окуляри з волосся та відкинулася на крісло, прихиливши голову до підголівника. Дихання вирівнялося, дрож немовби витікала з рук — принаймні впродовж наступних семи годин їй не доведеться нічим перейматися. Очі самі по собі заплющилися. Анна зненацька подумала, чи що-небудь змінилося б, якби двадцять років тому вона залишилася у Стокгольмі? Насправді такі думки гнітили, жінка гнала їх геть, однак запитання виявилося слизьким, як масло, і постійно вислизало, ковзаючи назад до свідомості.

Її дитинство минуло