Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Риза завмер з каменюкою в руках. А Гаспареоне тим часом дістав пістоль і націлився на мурзу:

— Ось так! Поклади каменюку і слухай, що я тобі скажу…

А на березі саме з’явився Тиміш Клюсик.

Незважаючи на ранній, прохолодний ранок, він був без сорочки, світив на весь берег своїм довгим, драбинястим тілом. Проте зброя була при ньому: і ніж, і шаблюка, й пістоль. Він спускався з гори до порома, загрібаючи ногами прибиту нічною росою куряву.

Йому захотілося кинутися в воду і кількома дужими помахами перескочити на той берег, а там упасти й цілувати рідну землю, прибережну траву, оті лози із вкритим росою листям. Коли б Клюсик не був такий схвильований, він, певне, помітив би, що на одному з кущів чомусь немає роси…

Клюсика послали в розвідку, отож недаремно він і йшов, наче п’яний, аби не викликати ні в кого ніякої підозри. Та сталося так, що він і справді ніби сп’янів. За річкою була його Україна, якої він не бачив цілий тиждень, десь там, за горбами, на відстані десяти фарсахів[64] розкинулось його рідне село, в яке він не встиг заїхати, бо лежало воно збоку від його шляху на Ясси.

Підозрілого ніби не було нічого. Коло берега стояв пором, а при самій воді, на дошках, вичовганих до блиску тисячами ніг, сидів дід, палив люльку і щось муркотів собі під ніс…

— Куме! — загорлав Клюсик, наче дід був не поряд, а десь на тому боці. — Ку-ме! Давай пором! Кататися будемо!

Дід тільки зиркнув на Клюсика і знову зосереджено зачадів люлькою. Було неправдоподібно тихо й мирно.

Клюсик не витримав, він підбіг до річки, зачерпнув пригорщами води і почав пити. Потім занурив у воду голову, вмився. Щось ніби блиснуло, коли дивився на кущі: роса?

— Ти чого ревеш, мов бугай? — озвався, нарешті, дід-поромник, витягши з рота згаслу люльку.

Клюсик поглянув на поромника і заволав так, що його стало чути на горбах по обидва боки річки:

— Куме! А я й не думав, що ти кум.

— Який я тобі в дідька кум? — неохоче озвався поромник, крешучи кресалом по кременю, щоб знову запалити люльку. — Моя кобила тобі кума!.. Іди, звідки прийшов! — сказав тихше.

— Так ти — басурман, якщо не признаєшся, що кум!

— Три чорти тобі в печінку! Іди звідси, псявіро!

— О! Християнські слова чую! Православні!.. То якщо ти не басурман, так ти кум! — І Клюсик, продовжуючи вдавати п’яного, заходився танцювати просто у воді, а танцюючи наближався до поромника.

— То де ж твій кінь? У Лейби пропив? — запитав дід, озираючись на шлях.

— Пропив! У Лейби! — радісно повідомив Клюсик, наближаючись до діда. Ось він уже підійшов зовсім. — Га? Звідки знаєш, бісова ти душа? А горілка у мене була? Дай-но я тебе поцілую, дід-ладо!..

Він обхопив міцними кістлявими руками діда і пошепки запитав:

— Той берег — порожній? Ну, швидко кажи, діду! Засідки нема?

— На таких, як ти, не роблять засідок.

— Перехрестись!

— Тьху на тебе!

Клюсик знову зареготав, сподобалася йому сердита дідова вдача, і він гепнув поромника по спині:

— Так де твоя кобила? Ну!

— Там, де твоя! А ти легше! Не нукай, не запріг!

Клюсикові стало дуже весело, і він, вискочивши на пором і кілька разів проткнувши для інтересу шаблюкою віз із сіном, який чомусь тут стояв, з полегшенням засміявся й пообіцяв:

— Ну, тоді я свисну на свого коника та й поїдемо!

Якби Клюсик не був такий веселий, то він обернувся б іще раз і глянув на український берег. А озирнувшись, він знову піймав би зайчика від зірної труби Гаспареоне… Але Клюсик не озирнувся. Довкола було так тихо й мирно, що ні про яку небезпеку й не думалося, не гадалося…

У Гаспареоне від напруження аж пальці побіліли: у зірну трубу він побачив, як з лісу виїхав спершу один, далі другий, а потім ще двоє вершників. Потім вибіг кінь без вершника.

— Котрий — Ях’я? — прошепотів Риза.

— Котрийсь із тих чотирьох… Усі однаково вбрані… Нічого, знімемо голови, розберемося, — процідив крізь зуби Гаспареоне.

— Я наказав воїнам: джигітів не вбивати, — поспішив повідомити Риза. — Одного береш собі, а чотирьох я продам… Гарний товар. Чотири бочки бузи дадуть у Кафі…

— Я дам тобі золота за кожну голову, а не бузи…

— Так, так… — неохоче погодився Риза. Потім, подумавши, заговорив знову: — Ях’ю треба вбити… Два султани — не можна. Два султани — це смерть вашої Османії…

— Не викручуй!.. Кажи, що надумав.

— Я думаю: ой, яка велика справа, і ой, як мало золота, — прошепотів Риза мовби самому собі, але оком, наче стрілою, націлився в Гаспареоне. — А що було б, якби я, скажімо, вбив не його, а тебе? Ті, з того берега, можуть дати золота більше…

— Якщо вони будуть мертві, — мовив Гаспареоне, — то я стану великим візирем у султана Мустафи. А ти, шакале, станеш ханом усього Криму…

Риза засміявся дрібно-дрібно, наче розсипав квасолю на таці.

— Такі, як ти, ніколи не стають великими візирами. А я і без того можу стати ханом. У мені кілька крапель крові самого Чінгісхана…

Риза побачив, що просто в груди йому націлені два пістолі. Він зневажливо всміхнувся — не вистрелить Гаспареоне зараз.

— Ти можеш упасти й від стріли, — вишкірився Гаспареоне. подивився кудись туди, за спину Ризи.

Риза озирнувся і теж побачив: стоять двоє його воїнів з націленими в нього, мурзу Ризу, луками з маленькими стрілами. Облич воїнів не видно — прикриті чорними сітками з кінського хвоста.

Махнув рукою Гаспареоне — воїни зникли.

— Якщо Риза не стане ханом, — сказав мурза, — то мій собака жертиме черево твого сина.

Гаспареоне не чекав такої обіцянки з боку притиснутого ним до стіни спільника-супротивника, але, подумавши, що до виконання обіцянки Риза навряд чи доживе, примирливо мовив:

— Та людина, яку ти знаєш під ім’ям Гаспареоне, ніколи не кидає своїх слів на вітер…

— Якщо вітру немає, — закінчив Риза.

— Великий аллах, але підступність його підданих ще більша, — погодився Гаспареоне.

— Скажи, — кивнувши головою назад, туди, де нещодавно стояли його воїни з луками, запитав Риза, — тільки оці двоє?

— Кожний п’ятий, — насмішкувато відповів Гаспареоне.

Поромник Никодим довго не гаявся. Як тільки коні п’ятьох вершників загриміли копитами по дошках настилу, він одразу взявся за свою роботу — почав тягти канат.

Пором повільно відчалив од берега.

Петро стояв біля поручня і уважно оглядав берег. Сонце вже трохи піднялося над Дністром, воно