Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

висушило росу на листі прибережних лоз, зник, піднявся ввись і розчинився в синяві легенький ранковий туман, і довкола розлилася така благодать, така прозорість, що Петрові хотілося заплакати від зворушення. Але Петро стримав свої пристрасті, він їх уже давно звик стримувати. Багаторічна служба за кордонами для таємної канцелярії гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного привчила його багато до чого. Та зараз, після смерті грізного гетьмана, який розгромив самого Османа Другого при Хотині, сорокап’ятирічний Петро Скрипник, невловимий і вдумливий розвідник Авдитор, відчув утому й непереборне бажання відпочити, віддатися своїм почуттям. Ось він привезе до Києва, а потім на Січ султана Ях’ю, а потім відпроситься у Йова Борецького на споминок. Йому потрібна родина, вишневий садок і спокій… Тільки де знайти зараз на Україні отой спокій?

Граф Олександр, заклавши руки за спину, дивився на швидку, трохи каламутну посередині річку. Ось уже скоро вони ступлять на землю України, хоробру воїни котрої підуть разом з Олександром на Стамбул, проти султана Мустафи.

Граф стояв неподалік від поромника, який тяг канат і чадів люлькою, наче кузня. Дим був ядучий, і граф, ковтнувши його, почав кашляти, що викликало негайну реакцію Клюсика:

— Ти диви — наш самосад дужчий за турецький! Сам султан Ях’я не витримав…

Скрипник незадоволено позирнув на Тимоша. Що за дитинячі вихватки? Інтуїція підказувала йому, що рано ще радіти, він не міг пояснити, але передчував, що далеко не все гаразд у цій тиші…

Олександр чудово зрозумів зміст репліки Клюсика, але відповідати не неї не захотів. Він і раніше не відзначався балакучістю, а зараз, переправляючись на Україну, взагалі не хотів говорити ні про що. Він знову подивився на берег, що поволі наближався, і хотів сказати Клюсикові, щоб він теж був обачний. Все може бути, навіть засідка. А опинитися в пастці посеред річки — справа вельми ризикована. Але граф нічого не сказав, його обличчя знову смикнулося, бо щось блиснуло на тому боці, ніби від сонця. Але ж сонце вище, а блиснуло нижче, з кущів. Граф згадав, як він роздивлявся в дитинстві креслення в одній книзі — відбиття сонячного проміння. Промінь відбився од хвилі, попав на скло чи на дзеркало і потрапив до нього, Ях’ї, в поле зору… Але звідки скло в тих кущах?

Олександр-Ях’я перезирнувся з Йованом і піймав його тривожний погляд. У цю ж мить спостеріг рух Скрипника, який схопився за пістоль.

— Пастка! Засідка! Он там! — вигукнув граф Олександр, збагнувши, нарешті, що промінь міг віддзеркалитися од скельця зірної труби.

Клюсик завмер. Він гриз соломинку, висмикнуту з воза з сіном, і тепер вона застигла в зубах.

Петро рвучко обернувся до поромника. Тільки цей дід з люлькою може знати геть усе. Старий Никодим, відчувши погляд Скрипника, втягнув голову в плечі і розгублено прохрипів:

— То, певне, мої діти… Граються…

Клюсик, виплюнувши соломинку, нахилився до діда:

— Е-ге-еге, дід-ладо!.. І дітей щось не видно, і в очі блискає! Ану, зупиняй свою бандуру! Давай, гукай, клич своїх дітей!

Никодим завозився біля каната, не знаючи, що діяти.

— Кричи! Кричи… — не вгавав Клюсик. — А то…

Висмикнув люльку з дідового рота, а пістоль підніс до носа:

— Ну? Раз, два…

— Яремко! Марійко! — загукав дід, повертаючи голову то туди, то сюди.

— Ну? — почав закипати Клюсик. — Де діти? Чому мовчать?

Дід жалібно подивився на Клюсика, потім опустив очі:

— Напевне, кудись побігли, чортові діти…

— Ага, побігли! — скреготнув зубами Клюсик і почав роззувати чоботи. — Петре, попильнуй за цим нехристом, щоб не втік і щоб не кричав, а я зараз піду пошукаю, та заодно і скупнуся… Холера! Заїло! — закричав він, смикаючи канат. — Яремку! Марійко! Ану, перевірте канат, бісові діти!..

Прокричавши це двічі й не почувши ніякої відповіді, Клюсик, високо піднявши пістоль, стрибнув у воду.

Хвиля була холоднувата, течія швидка, та не це тривожило Тимоша. Якщо на березі засідка, то треба негайно рубати канат і нехай пором іде за течією вниз, а там якось можна буде вибратися на берег. Усе-таки це краще, ніж стояти на місці й бути живою мішенню для ворога.

Клюсик, ухопившись за канат, плив до берега і гукав так, що відлуння відгукувалося поміж горами:

— А водичка ж! Мов оковита! Е-ех! Ой, дід-ладо!

А тим часом на поромі граф Олександр наказав дідові:

— Повертайся назад! І хутко! Куди ти нас завіз?

— Не треба! — озвався Петро. — Ану негайно всім за воза з сіном!

А Клюсик уже виліз на берег і йшов до кущів, обтрушуючись, мов щойно витягнутий з води кіт. Він знову гукнув невідомих йому Яремка й Марійку, та, як і перше, ніхто не відповів.

Клюсик стрибав по березі, полохаючи жаб та уважно роздивляючись кущі. Він був страшенно лютий на себе, що раніше не придивився, як слід, і до діда, і до того, що було довкола. Він ніби й обдивився геть усе, але ось зараз помітив щось нове, і це його насторожило. Що саме помітив, Клюсик не міг до ладу й сказати, але саме це його й занепокоїло. Кущі були як кущі, та відчувалося, що тут хтось ходив. І, крім того, Клюсик раптом відчув, що хтось на нього дивиться…

Він рвучко крутонувся, відскочив убік, але нічого не побачив. Підбіг до того місця, де кріпився канат, і почав смикати мотузку, вигукуючи на весь берег:

— Що ви тут накоїли, бісові діти, що пором заїло? Га?

І раптом біля куща побачив невелику турецьку монетку акче. Взяв її пальцями босої ноги, підкинув угору, піймав рукою.

— Ого-го! Цяцьок накидали…

Почувши Клюсиків крик, Гаспареоне зрозумів, що козак про все здогадався. Але козак, зрештою, був йому не потрібен. Йому потрібен був саме Ях’я — один з тих чотирьох, які зараз на поромі поховалися за возом із сіном. Троє з них були високі, четвертий — низький. Хтось із цих трьох і є Ях’я, обличчя якого Гаспареоне запам’ятав, але ж здаля впізнати важко. Ага, у Ях’ї ще смикається щока… У Селіма Места, султана, теж щока смикалася. Він був дідом Ях’ї. Кажуть, що мати Селіма Места, уруска Роксолана-Хуррем, ще в череві своїм струїла майбутнього султана вином, щоб усіх султаненят і всю Османську імперію засмикало…

Гаспареоне мимоволі спрямував цівку пістоля на оголеного до пояса козака, але потім збагнув, що з такої відстані він однак не вб’є гяура, а виказувати себе передчасно не варто.

Саме в цю мить Риза штовхнув Гаспареоне під руку і мовчки вказав на берег, від якого кілька хвилин тому від’їхали Ях’я та його супутники.