Ірина Мальчукова - Антресолія – країна забутих бажань, Ірина Мальчукова

– Цікаво, – шепнув на вухо Абра-ару хлопчик. – Що збирається прати водій? Та й чи доречно це зараз? Мабуть, здорово припекло бідоласі?!

– Та ні! – захитав головою професор, який встиг вже роздобути десь товсту книгу в зеленій палітурці, яку і читав тепер, начепивши окуляри на ніс і слинячи пальці, щоб перегортати сторінки. – Кнопка «АВТОМАТ» означає, що в цю хвилину ромашковим таксі керує дуже розумна машина, яка називається «комп'ютер».

– А-а-а! – зацікавився малюк. Він не відводив очей від панелі, спостерігав, як миготять на екрані строкаті картинки.

Карате встановив режим автоматичного керування, після чого вивудив з-під сидіння велику пачку зі смаженою хрусткою картоплею і почав з гучним хрускотом жувати.

Яшка і собі вирішив нафантазувати що-небудь смачненьке і, хитро примружившись, уявив, як ласує вершковим морозивом на паличці з родзинками або, може, з арахісом, шоколадною стружкою, згущеним молоком або краще з джемом, малиновим чи полуничним, і маленькими шматочками солодкого банана, политими густою карамеллю. Варіантів безліч – малюк не міг ніяк визначитися, бажав все і відразу.

Пекучий холод, що колов крізь костюм тисячею голочок, змусив хлопчика отямитися – десятки порцій морозива в різнобарвній фользі і вафельних стаканчиках засипали його апетитною гіркою.

– Ух ти! – клацаючи зубами, схвалив малюк і нафантазував маленький столик, чашечку з ложечкою, а також відерце для папірців і дерев'яних паличок – адже Яшка був культурним хлопчиком!

– Ах, ти це все з'їси сам?! – захвилювався Абра-ар. Від хвилювання він згорнув книжку, яку читав, забувши закласти сторінку.

– Ні, звичайно. Я поділюся з друзями! – поспішив запевнити малюк.

Хоча, якщо бути чесним, дільба в плани його не входила. Та що вже там – в цьому чудовому місці можна придумати багато нової смакоти. Була б фантазія, а її у хлопчика хоч відбавляй!

Не встиг Яшка піднести ложку до рота, як машину затрясло, і таксі, немов випущена з лука стріла, рвонуло вгору, зі свистом розтинаючи повітря. Дзинь-да-да, яка задрімала було, звалилася з софи, смішно задерла догори ніжки. Яшка відкинувся назад, ніби його хтось з силою штовхнув у груди, різко смикнув рукою, підкинувши вгору стаканчик. Морозиво, яке вже встигло підтанути, бризнуло хлопчикові в обличчя, і біла пляма розтеклася по його щоках і носі. Повіки, обліплені солодкою рідиною, злиплися. Малюк нічого не бачив. Засліплений, він злякано втиснувся у крісло, щосили намагаючись втриматися в ньому і не впасти.

Вітри розгулялися, ганяли таксі-ромашку, немов м'ячик на тенісному корті. Машину безперервно підкидало і трясло. Яшку викинуло з крісла. Пролетівши через весь салон, він врізався в стіну, але не забився, оскільки стіна-пелюстка була м'якою, ніби її оббили поролоном. Хлопчик розпластався на білій пелюстці, як жаба, підібгав ніжки і повільно сповзав на підлогу. Там уже лежала Дзинь-да-да, яка встигла перевернутися на живіт і вчепитися за софу, щоб не скотитися.

Абра-ар і Карате не постраждали і спокійно собі сиділи в кріслах.

Яшка поволі відліпився від стіни. Він підозріло поглядав в їхній бік і дивувався: «Магніти, чи що, у них в штанях заховані, тому вони і не падають?! Або, може, цвяхами прибили до підлоги свої черевики, а я не помітив?!!»

Тим часом Карате заглушив двигун, і ромашка повисла в повітрі. Яшка, нарешті, міг розслабитися. Скориставшись хвилиною спокою, малюк витер обличчя тильним боком долоні, прибрав залишки морозива. Столик і відерце перекинулися, папірці розсипалися по підлозі, а ті порції морозива, до поїдання яких він не встиг приступити, розлетілися по салону і тепер сповзали зі стін і стелі, залишаючи на них брудні липкі сліди.

Тук! тук! тук! – постукав хтось із зовнішнього боку ромашки. На екрані з'явилося повне обличчя в кашкеті, яке з цікавістю заглядало в салон автомобіля. Карате завовтузився в кріслі, сховав пачку з-під картоплі, натиснув якусь кнопку, і пелюстки ромашки почали повільно розкриватися.

– Влипли... – приречено шепотів водій, копаючись у бардачку в пошуках документів.

– Ще як влип! – погодився Яшка, який все ще намагався відтерти морозиво, що прилипло до вій і волосся.

– Овва! Що це тут у нас? Цирк з дресированим морозивом?! – насмішкувато спитав округлий бублик, оперезаний широким поясом з кобурою, в якій, мабуть, ховався пістолет. – Порушуємо, значить? Правила не знаємо? Ігноруємо закони?

Насмішник в важких черевиках зі шпорами у вигляді зірочок ступив на пелюстку і, як по містку, піднявся по ній в салон.

Абра-ар, Дзинь-да-да і Карате мовчали, винувато похнюпивши голови.

Яшка хотів щось заперечити, але професор зупинив його, потягнув за рукав і шепнув на вухо, пояснюючи:

– Буква «О». Охоронець громадського порядку.

– Міліціонер, по-нашому, – здогадався хлопчик і, не бажаючи сперечатися з міліцією, промовчав.

Тим часом бублик, походжаючи салоном, ненароком наступив на книгу, яку Абра-ар впустив під час тряски.

– Отакої! Який безлад!! А ще книги читають тут деякі!!! – обурилася буква «О». Бублик підняв книгу, повернувся до Яшки і справедливо зауважив: – Знову-таки, ремені не пристібаємо!

– Ах, він ще дитина! – не витримав Абра-ар і кинувся захищати хлопчика.

– Я більше не буду... – рюмсав і жалібно шмигав носом малюк.

– Дійсно! Так, так! Я теж! – притиснувши до грудей руки, обіцяла Дзинь-да-да.

Хоча Абра-ар і Карате не порушували правила і були пристебнуті до сидінь, завдяки чому не випали з крісел і не розбили своїх носів, вони теж почали просити міліціонера про пощаду, обступили його і витягнули руки долоньками вгору.

– Ми їдемо в Алфавіт, – пояснював Карате.

– На нас чекає Барсеніус! – додав професор. – Таємний Радник – кращий друг хлопчика!

– Віхола-в'юн, Бурундун і Гагатун в полоні у Відьми! Врятувати їх треба! Дуже поспішаємо!! – плакав Яшка.

– Мусимо їхати. Не можна гаяти ані хвилини! – благала Дзинь-да-да.