Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Іваник, Тхорик і Вовкотруб. Їх за це двічі судили на козацькій раді, суддя Степан Білий вимагав смертної кари, але козаки не давали згоди на такий рішенець — щоб це через якихось московських придибайлів занапащати християнські душі? Не буде такого! Це якби вони пограбували когось із своїх товаришів, тоді так, тоді, звичайно, ганебна смерть, а щодо послів — то це ж не пограбування, а засторога. Козаки ще й Степана Білого хотіли покарати, забрати в нього печатку, щоб не був таким розумним, і настановити суддею Добривечора. Кальниболотський курінний теж був ще тим отаманом! Пів сажня в плечах, кулацюра, як чавунне ядро, ніколи не повіриш, що він теж навчався в Київській академії. А коли гнівався, то всіх кальниболотців — і винних, і невинних — пробирало холодним потом. Доводилося шукали п’ятого кута в курені, бо як угріє тим ядром поміж роги, то залетиш під сирно і вже не треба ні суду, ні слідства. Козаки боялися свого курінного, але й любили. Щороку на перевиборах військової старшини кальниболотці хотіли настановити Добривечора суддею, та все якось не виходило. З одного боку, сам Добривечір колупав припічок, а з другого — кому потрібний непохитний суддя?

Тож Іваник, Тхорик і Вовкотруб за бешкет першого разу відбулися киями — кожен козак мусив відважити їм гарячого, але за таку провину ніхто їх по-справжньому не бив, тільки махали киями для сміху, наче мух відганяли. За другим разом Іваника, Тхорика й Вовкотруба на три дні прив’язали до ганебного стовпа за гайдамацтво[26] та й по всьому. Добросерді козаки ще й приносили прив’язаним гайдамакам горілку та калачі. Оскільки руки у тих були примоцовані, то оковиту їм вливали у роззявлені роти по чарочці-другій, а тоді вкидали кожному до рота по шматку калача. Тільки й того, що ще не жували. Не покара, а причастя. Але якщо гайдамаки і втретє візьмуться за старе, тоді вже панькатися з ними ніхто не буде. Тоді шибениці не минути. Щоправда, смерть через повішання у запорожців красива і врочиста, не така, як у москвинів чи татар, коли з-під ніг шибеника вибивають підпертя і він теліпається в зашморгу, як нечестивець.

У запорожців це зовсім не так. Тут повішання відбувається як шлюбний обряд: жінок на Січі немає, то, як заслужиш, одружують тебе з шибеницею. Ти зодягаєш чисту сорочку, сідаєш на коня і на очах у всіх козаків під’їжджаєш під поперечину, з якої звисає надійно зсукана петля. Сам зодягаєш її на свою шию, свистиш на коня, той біжить далі, а ти повисаєш у зашморгу, як живий. І якщо горлянка у тебе луджена, міцна, то котрийсь із побратимів ще встигне піднести тобі чарку. Траплялися на Січі такі характерники, що встигали не тільки хильнути на коня перед дорогою в пекло, а й закусити калачем. Красива смерть, нічого не скажеш. Це зовсім не те, що покарання за вбивство товариша, коли тебе разом із ним закопують у землю живцем. Там уже не дадуть ні дихати, ні випити, ні закусити. Там, як той казав, лежи й не рипайся.

Ось чому Сірко ще вранці покликав до себе Іваника, Тхорика та Вовкотруба разом із їхнім курінним Добривечором і попросив не чіпати послів. Так і сказав:

— Хлопці, я вас, як людей, прошу. Не займайте їх. На чорта вони вам здалися?

— А що, й полоскотати не можна? — спитав Тхорик і не встиг кліпнути, як Сіркова нагайка оперезала його нижче поперека.

— Простіть, батьку, — сказав Тхорик. — Я більше не буду.

— Будеш! — Сірко знов урепіжив його нагайкою. — Я ж бачу, що будеш.

Вовкотруб сам незчувся, як заліз під сирно, і звідти кліпав невинними очицями на Сірка.

— Не буду, батьку, — шморгнув носом Тхорик.

Сірко замахнувся знову, але тут його зупинив Добривечір.

— Я не спускатиму з нього очей, — сказав курінний. — А як треба буде — додам від себе. — Він підніс Тхорикові під ніс кулацюру, більшого за ядро ломової гармати. — Понюхай, чим пахне!

Тхорик сапнув носом. Кулацюра пах свинцем і порохом. Потім його понюхав Іваник.

— А де той… третій? — спитав Сірко.

Добривечір нагнувся й витяг за шкірки з-під столу Вовкотруба.

— Ось він, любезний, — сказав курінний.

— Де такі чуперадли беруться в тому вашому Кальниболоті? — спитав Сірко і врепіжив нагайкою Вовкотруба.

— Сам не знаю, — знизав плечима Добривечір. — Наче й болото як болото, а бач.

— Доки я терпітиму цих паршивих овець у своїй отарі, га? — Сірко ще раз угрів Вовкотруба нагайкою, а потім уперіщив Іваника, хоч той ні разу не огризнувся і не ховався під сирно. — Забери їх, щоб очі мої не бачили, — сказав Сірко курінному.

— Спасибі, батьку, за науку, — низько вклонилися кальниболотці й швиденько потюпали до дверей разом зі своїм курінним.

— Стійте!

Чотири голови боязко озирнулися. Сірко дістав з полиці темно-синього семигранного штофа.

— Закропіть душу, щоб серце заспокоїти.

Він налив зі штофа чотири поставці, а собі наповнив срібний кубок.

— Добра горілка, — сказав Добривечір, витираючи вуса.

— Кріпка медовуха, — похвалив Вовкотруб.

— Знаменитий спотикач, — підтакнув Іваник.

— Оце-то хріновуха! — вигукнув Тхорик.

І враз усі вражено перезирнулися: вони пили різні напої з одного штофу.

— Кожному своє, — засміявся Сірко і підніс за їхнє здоров’я кубок.

Чотири пари очей викотилися з очниць, як курячі яйця. Можна було здуріти — Сірків кубок парував гарячим окропом, з нього линула дражлива пахощ материнки, богородицької трави, парила, меліси, м’яти, шальвію, ромену, заячої капусти, дикого чаю, петрового батога і ще невідь-якого зілля.

Кальниболотці ще не прийшли до тями, як Сірко налив їм із темно-синього штофу ще по одній, і цього разу Добривечір випив медовухи, Іваник — оковитої, Вовкотруб — хреновухи, а Тхорик — спотикачу. Від таких трунків у них почали прорізуватися крила. Та саме тут, коли годилося випити по третій, Сірко заткнув кукурудзяним качаном свого темно-синього штофа.

— Годі, — сказав він. — Тут ще лишилося якесь відро-друге на денці, то хай буде на ліки. А ви ідіть і не забудьте, про що ми тут говорили. Бо людська пам’ять куца, як комариний ніс.

Курінний і його козаки ґречно подякували кошовому, та, поки дійшли до дверей, Тхорика розвезло, він раптом спинився в порозі й озирнувся на Сірка.

— Ну добре, батьку, —