Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

дерев’яних стільцях, відкинувшись на спинки, сиділо троє чоловіків. На відхиленій стільниці бюро гудів електричний вентилятор, але користі з нього було мало.

— Добридень,— мовив я до тих трьох облич.

Найгладше з них, червоне і кругле, що сиділо, задерши ноги на бюро й склавши руки на череві, одказало:

— Добридень.

Я дістав з кишені візитну картку й подав йому. З хвилину чоловік дивився на картку, тримаючи її у випростаній руці — так, наче боявся, що вона плюне йому в очі,— потім перевернув її і ще з хвилину дивився на зворотний бік, аж поки остаточно впевнився, що там нічого немає. Тоді поклав руку з карткою назад на черево й поглянув на мене.

— Це ж ого який шмат дороги звідти сюди,— мовив він.

— Ваша правда,— підтакнув я.

— А нащо приїхали?

— Дізнатися, що тут діється із школою,— відказав я.

— Відмахали такий шмат,— сказав він,— щоб стромляти носа в чужі справи.

— А й справді,— весело погодився я.— Але моє начальство дивиться на це інакше.

— Йому теж нема до цього ніякого діла.

— Звісно,— мовив я.— Та коли я вже відмахав такий шмат, то що тут усе-таки за тарарам із школою?

— Це не моє діло. Я шериф.

— Гаразд, шерифе,— сказав я.— Тоді чиє це діло?

— Тих, кого воно стосується. Аби тільки не лізли всякі й не заважали їм.

— А хто це ті?

— Окружна рада,— відповів шериф,— яку обрали виборці Мейсонської округи, щоб вона робила своє діло й не слухала всяких баламутів.

— Ну звісно, що рада. А хто до неї входить?

Шериф блимнув на мене своїми гострими очицями й сказав:

— Ось я звелю констеблеві замкнути вас у холодну за бродяжництво.

— Згоден,— сказав я.— А «Кронікл» пришле іншого, щоб написати про це, а коли ви і його замкнете, пришле ще когось — і так аж поки всіх нас пересаджаєте. Тільки ж це може потрапити в газети.

Шериф майже лежав на стільці, і на його гладкому круглому обличчі блимали гострі очиці. А може, я нічого й не сказав. Чи, може, мене взагалі там не було.

— То хто в них у раді? Чи вони приховують це?

— Осьде один сидить,— відказав шериф і обернув свою велику круглу голову на в’язах, щоб кивнути на одного з тих, що сиділи з ним у кімнаті. Потім голова його стала на місце, пальці упустили мою картку, і вона, підхоплена легеньким струменем повітря від вентилятора, скісно впала на підлогу, а шериф знову блимнув очицями й неначе занурився у каламутну воду. Він зробив усе, що міг, і тепер відпасував м’яча іншому.

— Ви член ради? — спитав я чоловіка, на якого мені вказали.

То був просто ще один чоловік, створений за образом і подобою божою,— в білій сорочці з краваткою-«метеликом» на гумовій стьожці та джинсах з плетеними шлейками. Вище пояса — місто, нижче — село. Голоси тут і голоси там.

— Еге ж,— відповів він.

— Він у нас головний,— шанобливо сказав третій у кімнаті, жвавий старий шибздик з лисою шишкуватою головою та обличчям, якого він і сам не міг пригадати, не подивившись у дзеркало,— один з тих пролаз, що завжди крутяться під ногами, миттю вмощуються на стільці, тільки-но його звільнить якась поважна особа, і силкуються вибитись у люди з допомогою таких-от зауважень.

— То ви голова? — спитав я другого.

— Еге ж,— відповів він.

— Ви можете назвати своє ім’я?

— А чого ж, я його не приховую,— сказав він,— Долф Пілсбері.

— Дуже приємно, містере Пілсбері,— мовив я і подав йому руку.

Не підводячись зі стільця, він узяв її так, наче я подав йому мокасинову гадюку, яка саме скидає з себе стару шкіру.

— Містере Пілсбері,— сказав я,— за вашим становищем вам належить знати ситуацію, що виникла з підрядом на будівництво школи. І ви, безперечно, зацікавлені в тому, щоб правда про цю ситуацію стала відома широкій громадськості.

— Ніякої ситуації немає,— заперечив містер Пілсбері.

— Ситуації, може, й немає,— сказав я,— а от махінації точно є.

— Немає ніякої ситуації. Рада збирається і схвалює запропонований їй підряд. Підрядчика звати Дж. Г. Мур.

— Вартість цього підряду невисока?

— Н-не зовсім так.

— Ви хочете сказати — висока?

— Ну…— затнувся містер Пілсбері, і на його обличчя набігла тінь, наче його схопила колька.— Ну, можна, звісно, сказати й так.

— Гаразд,— мовив я,— скажемо так.

— Ні, стривайте…— 3 обличчя містера Пілсбері збігла тінь, і він так рвучко випростався на стільці, немов його штрикнули шпилькою.— Ось ви таке кажете, а в нас усе робиться згідно із законом. Ніхто не має права вказувати раді, який підряд схвалити. Кожен може набиватися зі своїм мізерним підрядиком, але схвалювати його рада не зобов’язана. Ні, добродію. Рада бере такого підрядчика, який добре зробить роботу.

— А хто це набивався з мізерним підрядиком?

— Та є такий Джефферс,— роздратовано відказав містер Пілсбері, так ніби згадав щось прикре.

— Фірма «Джефферс констракшен»? — спитав я.

— Еге ж.

— А чим вас не влаштовує «Джефферс констракшен»?

— Рада обирає такого підрядчика, який добре зробить роботу, і нікому нема до цього діла.

Я дістав олівець та записник і зробив начерк. А тоді сказав містерові Пілсбері:

— Ну ось, як вам отаке? — І почав читати: — «Містер Долф Пілсбері, голова Мейсонської окружної ради, заявив, що рада схвалює підряд на спорудження школи, запропонований Дж. Г. Муром, незважаючи на його високу вартість, бо раді потрібен підрядчик, здатний добре виконати роботу. Як заявив містер Пілсбері, запропонований фірмою «Джефферс констракшен» підряд нижчої вартості відхилено. Містер Пілсбері заявив також…»

— Е ні, стривайте…— Містер Пілсбері сидів дуже прямо, наче під ним була вже не шпилька, а розпечена монета.— Стривайте, я нічого не заявляв. Ось ви написали, ніби я це заявив. Стривайте…

Шериф важко ворухнувся на стільці й втупив очиці в містера Пілсбері.

— Слухай, Долфе,— мовив він,— скажи ти цьому мудакові, хай забирається геть.

— Нічого я не заявляв,— сказав містер Пілсбері,— і забирайтеся звідси.

— Гаразд,— мовив я і сховав записника до кишені.— Та чи не будете ви ласкаві сказати мені, де знайти містера Старка?

— Так я й знав! — вибухнув шериф, скинув ноги на підлогу з таким гуркотом, наче завалився