Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

тихо подякувала Томасові. Він підвівся і, обвивши руками мої плечі, допоміг мені зіп’ястися на ноги.

— Зараз я тебе покину. Ось ганчірка й мило для миття. Не чіпай пов’язок. Я буду поряд. Як закінчиш, поклич мене. І заради всього святого, не зімлій. — Він попрямував до дверей, але, повернувши ручку, завагався. — Енн!

— Так?

— Вибач. — Його вибачення на кілька секунд затрималося в повітрі, а тоді він продовжив: — Я покинув тебе в Дубліні. Я шукав тебе. Але мав шукати й далі. — Він говорив дуже тихо, відвернувшись і напруживши спину. Я читала його слова, його розповідь про Повстання. Відчувала його муку. Відчувала її й тепер — і хотіла звільнити його від тягаря.

— Тобі нема за що вибачатися, — сказала я з упевненістю в голосі. — Ти подбав про Оїна. І про Бріджид. Повернув додому Деклана. Ти хороша людина, Томасе Сміт. Дуже хороша.

Він захитав головою, опираючись мені, а тоді знову заговорив — із напруженням у голосі.

— На його надгробку є твоє ім’я. Я поховав поруч із ним твою шаль — зелену, ту, яку ти обожнювала. Це була єдина річ, яку я зміг відшукати.

— Знаю, — заспокоїла його я.

— Ти знаєш? — Він різко повернувся, і в його очах заблищав смуток, який я до цього чула в його голосі. — Звідки знаєш?

— Бачила її. Бачила могилу в Баллінаґарі.

— Енн, що з тобою сталося? — поцікавився він, повторивши запитання, яке вже й так ставив занадто часто.

— Я не можу тобі сказати, — благально промовила я.

— Чому? — роздратовано скрикнув він, і я підвищила голос, щоб не відставати від нього.

— Тому що не знаю. Не знаю, як сюди потрапила! — Я трималася за край раковини, і моє обличчя, напевно, достатньо добре виражало правдивість чи відчай, бо Томас тяжко зітхнув і провів рукою крізь тепер уже скуйовджене волосся.

— Гаразд, — прошепотів він. — Поклич мене, як закінчиш.

Він пішов, не сказавши більше ні слова й зачинивши за собою двері до ванної. Я ж обмилася тремтливими руками, стоячи на хистких ногах, настрашена як ніколи в житті.

***

Наступного дня повернулися Оїн і Бріджид. Я почула, як Оїн промчав угору широкими сходами, а тоді назад, униз, і як Бріджид сказала йому, що я відпочиваю й мене не треба турбувати. На той час я вже двічі побувала у ванній сама, рухаючись обережно, але дедалі впевненіше, почистила зуби й самотужки зачесалася. Мені хотілося вдягнутися, побачити Оїна, рухатись, але я не мала чого вдягнути, крім двох чужих нічних сорочок, які були на мені, відколи я почала видужувати. Я була неспокійна і квола й увесь день виглядала зі своїх двох вікон, задивляючись на краєвид. Кімната, у якій я спала, була розташована в кутку будинку, і з одного вікна мені було чітко видно доріжку перед парадними дверима, а з другого можна було добре роздивитись озеро. Я або дивилася на зелені дерева й мерехтливе озеро в обрамленні їхніх гілок, або чекала, коли тінистою доріжкою повертатиметься Томас.

Він рідко спав. Увечері в неділю його викликали — треба було прийняти пологи, — і я провела ніч у великому будинку сама, досліджуючи перший поверх. Томас, перш ніж поїхати, зайшов до мене: побоювався, що я недостатньо здорова, щоб залишатися на самоті. Я запевнила його, що зі мною все гаразд. Але не сказала, що провела на самоті значну частину свого дорослого життя й не потребувала постійного товариства.

Досліджувала я недовго. Мало не вбилася, поки прочовгала зі строгої їдальні до величезної кухні й далі, до двох кімнат, якими Томас явно послуговувався як кабінетом і лікарнею. До свого ліжка я дійшла на хистких ногах, неймовірно радіючи, що до кімнати, яку мені відвели, не треба підійматися сходами.

Наступного ранку повернулася прислуга, і ввечері до мене зайшла, принісши тацю із супом і хлібом, дівчинка з білявою косою та в довгій однотонній сукні, прикритій білим фартушком. Вона зняла з мого ліжка ковдру й укривало, поки я їла, і з мовчазною вправністю застелила його знову. Закінчивши, вона повернулася із цікавістю в очах. У руках вона тримала брудну постільну білизну.

— Вам можна допомогти ще чимось, мем? — спитала дівчинка.

— Ні. Дякую. Будь ласка, зви мене Енн. Як звати тебе?

— Я Мейв, мем. Тільки почала працювати. Мої старші сестри, Джозефін й Елеанор, пораються на кухні. А я тут допомагаю Мойрі, іншій своїй сестрі, наводити лад. Я старанно все роблю.

— Мейв О’Тул? — Моя ложка гучно дзенькнула об порцелянову миску.

— Так, міс. Мій тато працює наглядачем у доктора Сміта. Брати пораються надворі, а ми, дівчата, — в хаті. Нас, О’Тулів, десятеро, хоча малий Барт — ще немовля. З моєю прабабусею — одинадцятеро, хоча вона Ґілліс, а не О’Тул. Бабуся така стара, що нам, може, варто рахувати її як двох! — Вона засміялася. — Ми живемо трохи далі вздовж завулка, за великим будинком.

Я дивилася на дівчинку — щонайбільше дванадцятирічну — і пробувала вгледіти в рисах її обличчя літню жінку. Не змогла. Час так докорінно змінив її, що явної подібності не було.

— Дуже приємно познайомитися, Мейв, — невпевнено промовила я, намагаючись приховати шок. Вона ясно всміхнулася й кивнула головою так, наче я була гостею з королівської родини, й вийшла з кімнати.

Вона повернулась. Енн повернулась. Ось що сказала Мейв. Вона не забула. Я була частиною її історії. Я. Не моя прабабуся. Енн Фіннеґан Ґаллагер не повернулася. Повернулася я.

23 травня 1918 року

Минулого місяця під дверима кожної церкви в Ірландії на підписи ірландців чекала обітниця протидії призову. Прем’єр-міністр Англії оголосив, що британські хлопці мучаться, б’ючись на п’ятдесятимильному фронті у Франції, а ірландцям насправді нема на що скаржитися. Примусового призову до британських збройних сил нині бояться в кожній ірландській оселі.

Британці почали гратися в кота-мишки: випускають політичних в’язнів, а тоді хапають їх знов і повторно арештовують. Ще людей почали переслідувати за участь у будь-яких діях, які вважають пропагандою ірландськості: народних танцях, уроках мови, матчах із герлінгу[19] — а також за роздмухування антибританських настроїв.

Це лише викликало певне невдоволення.

Я поїхав до Дубліна 15 травня й довідався, що наступної п’ятниці відбудеться низка облав на оселі відомих членів «Шинн Фейн». Мого імені у списку не було, проте Мік стривожився. Він дістав цей список від одного зі своїх людей у Дублінському замку й порадив мені не їхати додому. Я провів ніч у готелі «Вонз» із Міком і деким іще, щоб пересидіти облави. Де Валера й