Іван Якович Франко - «Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори

В їх сумління сягнув ти?..

Небезпечно ставати всупір

Діл природних бігови!

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови.

Що, як ти сорок літ отсих був

Шалом Божеським хорий,

Замість Божого, їм накидав

Власний план тіснозорий?

Адже ж, може, в Єгипті вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки?

Відірвавши від грунту їх там

І завівши в пустиню,

Чи подумав ти: може, отсим

Злочин лютий я чиню?

Що значить безгрунтовій юрбі

Обіцяти свободу?

Чи не те ж, що з землі вирвать дуб

І пустити на воду?

Чи не правду говорить Датан:

Старі гнізда лишили,

А новії здобути нема

Ні охоти, ні сили?

О Єгово, озвися, скажи:

Я чинив Твою волю,

Чи був іграшка власних скорбот,

І засліплення, й болю?

О Єгово, озвися! Чи й Ти

Здобуваєш дар мови

Лиш у пристрасті нашій, у снах,

У розбурханій крови?»

Та Єгова мовчав, лише чуть

Лиховіснії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

XV

Підіймалося сонце над степ,

Мов багровеє коло,

І промінням, мов стрілами, тьму

Прошибало й кололо.

У промінні тім Небо-гора,

Мов цариця в пурпурі,

Над всі гори найвища здійма

Свої ребра понурі.

На найвищому шпилі гори,

Вище зломів і кантів,

Хтось недвижно стоїть, мов один

З предковічних гігантів.

Там високо над чвари землі,

Над всі шуми і згуки

Він стоїть і до неба простяг

Розпростертії руки.

У сходовому сяйві небес,

В пурпуровім промінню

Колосальний його силует

Видно геть у пустиню.

І летять із гебрейських шатрів

Затурбовані зори,

Мов гонці, до гіганта того

На осяяні гори.

«Се Мойсей!» — одні одним уста

Промовляють насміло,

Та не вимовлять того, що там

У серцях защеміло.

Се Мойсей на молитві стоїть,

Розмовляючи з Богом,

І молитва та небо боде,

Мов поломінним рогом.

Хоч заціплені міцно уста

І не чуть його мови,

Але серце його розмовля

І кричить до Єгови.

Підіймається сонце, пала

Вся небесная стеля,

І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.

Вже полуденний демон степом

Шле знесилля і змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Підіймають все вгору.

І схиляється сонце униз

Вже над Фазга вершини,

І ляга величезная тінь

Від вершин на рівнини.

І паде величезная тінь

Від Мойсея востаннє

Аж униз на гебрейські шатри,

Мов батьківське прощаннє.

А по таборі пострах ішов:

«Боже, щоб у сю хвилю

Не закляв нас пророк, бо клятьба

Мала б дивную силу!

Від такої молитви тремтять

Землянії основи,

Тають скелі, як віск, і дрижить

Трон предвічний Єгови.

І як він заклене нас тепер,

І як сонечко сяде,

То весь люд і весь край сей вночі

Без полики пропаде».

XVІ

А Мойсей борикався, горів,

Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

Захиталася скеля під ним

Із усіма шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій сину!

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!

Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в світ,

Щоб терпів таку муку?

Скільки зморшків на твоїм чолі!

І зів’яле все тіло!

І волосся, що гладила я,

Наче сніг, побіліло!

А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов! А скажи,

Кілько ран в твоїм серці!

Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси много!

Ще й сьогодні… на сонці весь день!

І пощо було того?

На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад, —

Ох, дитя невидюще!

Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.

Тут удариться він о зубець,

Розіб’ється на части,

Там з собою ще камінь порве,

Щоб з ним нижче упасти.

Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче, —

І чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?

Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і клінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.

В нім самім його керма і власть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йому,

Що його сотворила.

І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сього камінця

У лету він не спинить.

Ось пилок: