Andrii Noshchenko - Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko

Глава двадцята. Бойовий Предок. 

Ціллю я вибрав середню за розміром зграю, щоб, якщо щось піде не за планом, мати змогу завершити бій за допомогою списа. Далеко за зоною виявлення, я встромив тисячу волосків аури до своїх вен, випускаючи назовні маленькі золоті крапельки, спритно охоплюючи кожну з них аурою, та змушуючи обертатися навколо себе впорядкованим строєм. Коли все було готово, я використав техніку двадцяти семи послідовних кроків і миттю опинився поруч зі зграєю. Десятки краплин полетіло одночасно, кожна у свою ціль, розквітаючи там розжареними вогняними квітами. Дим та гуркіт рознісся навколо, змушуючи інших монстрів кинутися навтьоки, але я біг поруч охопленої жахом зграї методично знищуючи десятки за десятками монстрів кожним новим залпом. За кілька секунд усе було скінчено, лише нечисленні залишки зграї змогли врятуватись, заховавшись у хащах. 
Це був феноменальний успіх! За моєю спиною простяглася широка, кількасот метрова смуга випаленої землі, змішаної з рештками тіл монстрів. Я витягнув кинджал і рушив на збір ядер. З цього моменту я без вагань атакував будь яку зграю, що міг виявити, не боячись зіткнутися навіть з монстрами шостого класу, якщо такі там були б. Таким чином, близько місяця у мене пішло на ретельну зачистку шістнадцятого рівня. Час було рушати нижче. 
На сімнадцятому рівні, як я і припускав, ватажками зграй були монстри шостого класу. Через це я трохи змінив тактику - атакував спочатку ватажків більшою краплею, після чого вже знищував залишки зграї. Іноді також зустрічалися монстри шостого класу, які бродили наодинці, то полювати їх було ще легше. Раз на кілька днів я повертався до переходу щоб поглинути зібрані ядра і за кілька тижнів завершив перетворення кісток обох рук до плечових суглобів. Ще я помітив, що використана для полювання кров одразу ж поповнюється маною з кісток, що робило мою витривалість у бою майже нескінченною. Загалом я вважав, що за дійсною бойовою силою я давно вже наздогнав середньостатистичного Бойового Предка, та мого прориву у цей клас всеодно не відбувалося. Це мене трохи гнітило, адже мій прорив був умовою повернення, мені вже остогидло це підземелля. Майже рік минув, як спустився сюди, лишившись сам на сам з монстрами. Починаючи з сьомого рівня я не зустрів жодної людини, а зважаючи на те, що рівні з одинадцятого по сімнадцятій я зачищав дуже ретельно, то був упевнений, що людей там не було взагалі. Це було навіть дивно, адже мені казали, що на глибокі рівні час від часу спускаються сильні воїни та маги, але жодного з них я не зустрів. Вони ходять глибше, чи щось сталося і їх тут нема взагалі? З такими думками я пішов на вісімнадцятій рівень. 
На цьому рівні природа вже сильно відрізнялася від попередніх. Чорні скелі тут превалювали над червоно жовтою рослинністю. Поведінка монстрів також відрізнялася - вони майже не збиралися у зграї, а ходили поодинці чи парами. Але їх було дуже багато і майже усі шостого рівня. З одного боку це давало змогу краще підлаштуватися до протистояння з шостим класом, а з іншого це гаяло мій час. Та була і позитивна сторона у цьому - мани в ядрах шостого класу було настільки багато, що перетворення кісток значно прискорилося. І чим ближче було до завершення завершення усього скелета - тим краще я відчував наближення прориву. 
Нарешті, через кілька місяців, це стало настільки явним, що далі чекати вже не було можливим. Я ретельно зачистив від монстрів величезну територію, щоб жоден з них не став мені на заваді під час прориву, котрий міг тривати і кілька діб. В безпечній зоні переходу я не міг цього робити, бо був не впевнений, що він того  витримає. А зруйнувати місце, теоретично, телепортації , та ще й знаходячись усередині, могло стати найбільшою дурницею мого життя. Тож, завершивши з зачисткою я ще раз перевірив, щоб на десятки кілометрів навкруги не було жодних живих істот, і  звів кола мани та рун. Сівши всередину, висипав десятки тисяч синіх ядер і перед собою та почав процес поглинання. Деякий час я спостерігав за змінами у кістках, та згодом, сам не зрозумівши як, поринув у стан схожий зі сном. Я абсолютно чітко знав, що я сиджу на вісімнадцятому рівні, та разом з тим також я сидів у якійсь темній келії за столом і писав пером на жовтих аркушах у світлі свічки. 
«Наш світ, Світ Кільця, - писав я - первинно не мав бути. Бо усі ми є помилка. Наш світ був пасткою для Старого Бога, засідкою, котру влаштували йому тринадцять молодих богів. Та вони помилились, щоб вирватись з пастки, Старий Бог запалив свою Іскру, ставши сонцем внутрішньої сторони кільця - землі демонів. Молоді боги, усвідомивши, що він так вирветься на волю і покарає їх, теж запалили свої іскри, ставши тринадцятьма сонцями на зовнішній стороні кільця - землі людей, задля його стримання. Тож можна припустити, що усі живі створіння Світу Кільця - то попіл богів. Богів, котрі зараз ні живі, ні мертві. А справедливою назвою нашого світу був би Цвинтар Богів!»
Важко дихаючи, я розплющив очі. Святі їжачки, я вже бачив ці листки, зшитими у товстий конспект. Я вже бачив їх два рази до цього, у схожому стані марення. Одною відмінністю було лише те, що цього разу я не відчував сильного головного болю. 
Але що це таке? Забуті спогади? Чи передача образів, щось на зразок телепатії? Ця інформація взагалі правдива, чи це просто хворі фантазії? Хоча, магічним колам з рунами мене навчило таке ж марево. Я заплющив очі і спробував знов поринути у той стан, але насильно ніяк не міг цього зробити. Та пусте, мого скелета було вже майже перетворено, кістки поглинали останні краплини мани, розбризкуючи навколо тугі хвилі сили, котрі дробили скелі поруч. Поступово ці хвилі стали більш ритмічні та впорядковані і розбігалися усе далі від мене. Бах! З гуркотом, що рвав барабанні перетинки, товстий білий промінь вдарив у небо, створивши там цілий океан вогню з мільярдів комах, та пробив скелястий небосхил, за яким була темно фіолетова порожнеча. За секунди вогонь в небесах згас, і на вісімнадцятому рівні стало темно - полумʼя поглинуло майже усіх комах котрі давали світло цьому рівню. Лише наді мною можна було вирізнити фіолетову ляпку на місці зруйнованого неба. 
Святі їжачки! Таких наслідків я не очікував. Я піднявся на ноги і озирнувся навколо. Ну, просто не треба нікому зізнаватись, що це я наробив. Та й пішов собі звідти. Відчуття свого тіла та оточуючого середовища були зовсім інші. Так ось як воно бути Бойовим Предком. Я розсміявся, згадавши як ще недавно вважав свою силу рівною середньостатистичному Бойовому Предку. Наївний дурень. Я відчував себе непереможним. Я знав, що зараз зможу будь якого монстра шостого класу голіруч на дрантя розірвати. І тут же вирішив це перевірити. Мої загострені відчуття зараз бачили кожен найвіддаленіший закуток цього рівня. Я моментально визначив усіх монстрів на рівні, і не лише кількість, а й рівень їх сили. Навіть відчув їх цілковиту розгубленість від змін на цьому рівні підземелля. Я стис диск аури попереду себе, немов сходинку, і ступив на неї. Потім ще одну, і ще одну…. Я йшов по небу. Пам’ятаю, як мене здивував мій перший політ з Круком. Тепер я робив майже те саме так природно, наче з дитинства це вмів. 
Під час цієї прогулянки я побачив збентеженого бігура у кількох кілометрах від мене, і промайнуло бажання перевірити, чи зможе такий монстр завдати мені шкоди зараз. Тож повернув до нього. Цього разу я не використовував ані списа, ані кинджали, ані свою кров у якості зброї. Просто підійшов до нього і дав легенького ляпаса по його страшній пиці. Кілька зубів впало на землю. 
    ⁃    Ой, вибач, я не навмисно! 
Та бігур цього не зацінив, і з ревом вдарив мене у шию та плече пазурами правої лапи. Абсолютно нічого. Навіть не подряпав, не беручи до уваги подраний одяг. Здається, він і сам у це не повірив і став завдавати мені удар за ударом. З тим же результатом. Зрозумівши, що його атаки не діють, він заревів і спробував вкусити мене пащею, заляпаною кровʼю з вибитих раніше зубів. Ну ні, на таке я точно згоди не давав - з пащеки тхнуло такими помиями, що я трохи не зблював. Я підскочив угору і долонею луснув його по маківці, від чого голова монстра просто вибухнула, заляпавши мене кровʼю, уламками кісток та мізками потвори. Здається, це я даремно його так… Я витягнув з туші ядро і рушив далі. На цьому рівні ще було понад сто тисяч монстрів. 
Винищення їх усіх під корінь продовжувалось майже два місяці. Ядра зараз я не поглинав, а складав до сховищ - мені треба було адаптуватися зі своєю теперішньою силою, перш ніж її збільшувати. 
Девʼятнадцятий рівень зустрів мене яскравим жовтим світлом, від якого я вже встиг відвикнути за останні місяці. З перших кроків по цьому рівню комахи на небі почали поводити себе дуже дивно. Вони почали спочатку поодинці спускатися до мене, літаючи навкруги, немов розвідники, потім вони робили це десятками, потім сотнями… Маленькі напівпрозорі жучки, розміром з мій ніготь. Та за якусь годину, здавалося, усе заспокоїлося. Але то було як затишшя перед бурею. Якогось моменту ті комахи просто впали, мов велика сяюча ковдра, на землю. І монстри зревіли, сказившись. Здавалось, наче вони усі одразу побачили мене і з усіх усюд кинулися у мою сторону в атаку. Я добре бачив усі ці сотні тисяч, що мчали на мене з одним нелюдським бажанням вбити, роздерти, стоптати в пил.  
Хех… ті комахи що, керують ними? Але чому вони призначили мене загрозою? Вони якось взнали, як я спалив їх родичів рівнем вище? Ну гаразд. Я витягнув спис і розкроїв навпіл самого прудкого з монстрів, що першим атакував мене. Це побоїще тривало багато днів безперестанку, коли мені ставало зовсім непереливки я піднімався у небо і спостерігав як монстри чавлять один одного, у сліпій люті намагаючись дістатися мене першим. Гадаю, що більшість їх загинуло саме в тій штовханині. Згори це виглядало немов якись сюр. Мільярди комах заливали світлом чорні скелі з червоною рослинністю, а по рівнинах між тих скель розливалися  річки червоної крові з розірваних та розтоптаних потвор. І чорна скеля угорі над нами замість неба. Коли все стихло і навіть я своїми відчуттями не міг знайти жодного живого монстра на цьому рівні, комахи мов по команді дружно злетіли вгору. А я витягнув кинджала і приступив до самої бридкої частини - збору ядер. Більшість туш вже почало розкладатися і тхнуло так, що свідомість можна було втратити. Таким чином я страждав кілька днів, та врешті решт не витримав, і витягши з себе кілька тисяч дрібних краплинок крові, спалив усе то до біса, та зібрав ядра вже з попелища. Довбані комахи. Я всерйоз розмірковував над тим, щоб помститися за таку підлість та спалити і їх до чорта. Та потім просто махнув на то рукою і пішов до переходу на нижній рівень. 
Двадцятий рівень майже один в один повторив те, що сталося на девʼятнадцятому. Комахи знов спрямували усіх монстрів у одну безперервну атаку на мене, до повного їх знищення. Та що за чортівня відбувається? Здавалося, наче чиясь воля направляє їх на цю дію. Бо два рази підряд то вже точно не співпадіння. Зібравши ядра я зупинився перед проходом на двадцять перший поверх і сів обміркувати мою подальшу стратегію. Рано чи пізно почнуть зʼявлятися монстри сьомого класу, а таку їх навалу я не зможу витримати, навіть будучи на рівні Бойового Предка. Тож, я мав три варіанти. 
Варіант перший. Повернути назад прямо зараз. Але я ще не став Бойовим Предком вищого ступеня, і, хоча ядер у сховищі на це вистачило б, мені ще потрібен час на адаптацію кожного ступеня та й робити прориви на поверхні точно не найкраща ідея. 
Варіант другий. Спробувати спалити усіх комах тої ж миті, як ступлю на рівень, щоб вони не встигли нічого зробити. Це одразу вирішило б проблему спільної атаки монстрів на мене, але необхідна кількість крові для такого удару вимірювалася б літрами, чого дозволити я собі не міг. 
Ну і третій варіант, то спробувати випалювати комах зонами, щоб дезорієнтувати, і роздробити одну велику атаку на кілька малих. Цей варіант хоч і був самий теоретизований, але при цьому і самим зручним як для мене. 
Вирішив, що варто спробувати варіант номер три, і пішов на двадцять перший рівень.