Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

Він не відчував жодної з заподіяних негодою незручностей. Жодна з них не могла стримати невтомний і радісний біг крові, що зігрівала його тіло. Сонце чи зорі, день чи ніч, ясне небо чи похмуре — усе це зараз було чимось буденним та незначним. Адже поряд, борючись разом із ним, пробиваючись крізь нічну негоду разом із ним, довіряючи йому, безпорадна без нього, була жива істота з плоті й крові, яку він кохав понад життя. Багато років, сам того не знаючи, він чекав на цю ніч — і ось вона настала, накривши повінню, що назавжди понесла з собою його минуле життя. Він уже був не мисливцем, а здобиччю. Вже не сам, але з безцінним створінням, за яке варто було битися, безцінним і безпорадним, що стискало його пальці в темряві. Кент не почувався втікачем, навпаки — він наче щойно здобув величезну звитягу. Жодної непевності, жодного сумніву не було.

Попереду лежала ріка, а він відчував у ній душу, обіцянку нового життя. То була ріка Маретти і його ріка, і зовсім скоро вона забере їх звідси. І тоді дівчина розповість йому про Кедсті. Він був певний цього. Вона розповість, що сталося, доки він спав. Віра його була безмежна.

Вони дісталися розмитого схилу, і блискавка освітлила перед ними край тополиного гаю, де О’Коннор бачив Маретту багато тижнів тому. Стежка до гавані петляла між тополями, і Кент шукав її в темряві наосліп. Він не пробував заговорити, але випустив руку супутниці й натомість обійняв її, коли вони ступили на відкритий простір, прикриваючи її від бурі. Високий чагарник хльоснув їх по обличчях, і вони зупинилися, чекаючи наступного спалаху блискавки. Кент чекав без нетерпіння. Він притягнув дівчину ще ближче до себе, і в тій чорній безодні, під зливою і під перекатами грому над головою вона припала до його грудей своїм тендітним тілом, чекаючи, спостерігаючи. З ним. Тендітність і безпомічність стрункого дівочого тіла під його рукою сповнювали його особливим захватом. Зараз він думав про неї не як про захопливу безстрашну юну особу, що націлювала пістолета на трьох чоловіків у казармах. Вона вже не була таємничою, зухвалою сміливицею, яка викликала в ньому святобливий трепет, коли вони вперше потрапили в будинок Кедсті. Адже зараз вона притискалася до нього, відверто безпомічна й налякана. У цьому хаосі бурі щось підказувало йому, що нерви її на межі, що без нього вона розгубиться, кричатиме від жаху. І ВІН РАДІВ ЦЬОМУ! Ще міцніше він притискав її до себе, схиляючи голову, доки не торкнувся обличчям її мокрого липкого волосся, що вибивалося з-під капелюшка. А тоді блискавка знов розколола нічне небо, і він побачив шлях до стежки, що лежав перед ними.

Навіть у темряві неважко було триматися розбитих фургонами колій. Над їхніми головами свистіли й стогнали, гойдаючись, гілляки тополь. Під їхніми ногами виникали то калюжі, то стрімкі потоки. У непроникливій пітьмі вони натрапили на одну з таких калюж, і попри те, що вже був обтяжений наплічником, вузлом та рушницею, Кент раптом зупинився, узяв на руки Маретту і ніс її, доки не ступив на тверду землю. Він не питав дозволу. І на цю хвилину чи дві Маретта лежала, зіщулившись, у його руках, і на одну чарівну мить його обличчя торкнулася її мокрої від дощу щоки.

Дивовижним чином жоден з них не заговорив упродовж усієї пригоди. Мовчання між ними стало чимось заповітним, і Кент не мав жодного бажання порушувати це. У такій мовчанці, цілком виправданій завиваннями бурі, він відчував, як щось дивовижне притягує їх ближче й ближче одне до одного, і що слова можуть зіпсувати невимовну магію того, що відбувається. Коли він знов опустив Маретту на землю, її рука ненавмисне торкнулася його руки, і на мить дівочі пальці м’яко зімкнулися на ній — і цей потиск сказав йому більше, ніж тисяча слів удячності.

За чверть милі нижче від тополиного гаю вони підійшли до ялиново-кедрового ліска, і скоро ліс суцільною стіною обступив їх, укривши від вітру, але темрява лише згустилася, наче в бездонній дірі. Кент помітив, що і грім, і блискавка відступають у східному напрямку, і тепер періодичні електричні спалахи майже не освітлювали шляху попереду. Дощ уже не бив з такою ж неймовірною силою. Вже було чути, як шумлять верхівки ялин і кедрів і як хлюпають під їхніми черевиками бруд і вода. На якусь мить ялини переплелися верхівками над їхніми головами, і стало майже тихо. І тоді Кент глибоко й довго зітхнув і розсміявся, схвильовано й радісно.

— Ви намокли, маленька Сіра Гуско?

— Лише ззовні, Великий Бобре. Моє пір’ячко не дасть мені промокнути.

Її голос тремтів, і в тому голосі бриніли одночасно і радість, і сльози. Це не був голос людини, яка щойно скоїла вбивство. Кент знав, що за словами відваги вона намагається приховати свою чуттєвість. Її руки міцно трималися за рукав його шкіряного плаща, навіть тепер, коли вони були зовсім близько одне до одного. Дівчина немов боялася, що щось може розлучити їх у цій підступній темряві. Порившись трохи, Кент витягнув із внутрішньої кишені сухий носовичок. А тоді знайшов її обличчя, відкинув трохи і витер насухо — так само, як учинив би з заплаканою дитиною. Після цього він обтер власне обличчя, і вони рушили далі, пліч-о-пліч.

Від лісу до гавані було півмилі, і не раз на цьому шляху Кент брав дівчину на руки й переносив її через воду, що майже доходила до верху його чобіт. Від блискавки вже не було жодної допомоги. Дощ усе ще йшов, але вітер разом із бурею змістився на захід. Оточену лісовими стінами по самому краю гавань важко було розрізнити в темряві. Тепер Маретта вела його, хоча Кент досі йшов попереду, міцно тримаючи її за руку. Якщо тільки Фінґерз не змінив місця розташування, баркас має бути за сорок-п’ятдесят кроків від