Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

– Тепер бачу, але страшенно щось нині сонце очі сліпить.

Заглоба почав із-під долоні вглядатися. І побачив, як у проріз, зроблений у насипі, рікою ринула чернь і миттєво загатила порожній простір між валами. Одні негайно заходилися стріляти, інші – гризти лопатами землю, зводячи новий насип і шанці, яким належало черговим, третім уже кільцем обхопити польський табір.

– Ого! – закричав Володийовський. – Що я говорив?… Оно вже й машини котять!

– Ну, не минути штурму, це ясно. Ходімо звідси, – сказав Заглоба.

– Ні, це зовсім інші белюарди! – вигукнув невеличкий лицар.

І справді, облогові вежі, що показалися в прорізі, відрізнялися від звичайних гуляй-городків: за стіни їм правили скріплені скобами, обвішані шкурами й одежею ґрати, сховавшись за якими, найвлучніші стрільці, що сиділи у верхній частині вежі, обстрілювали ворожі окопи.

– Ходімо, нехай вони там сидять, поки не передохнуть! – повторив Заглоба.

– Зачекайте! – відповів Володийовський.

І почав перераховувати стрільні, що одна за одною з’являлися з прорізу.

– Одна, дві, три… Видно, запас у них чималий… Чотири, п’ять, шість… Ач, іще вища колишніх… Сім, вісім… Та вони нам усіх собак на майдані перестріляють, стрільці там, напевно, exquisitissimi[208]… Дев’ять, десять… Кожну як на долоні видно – сонце просто на них світить… Одинадцять…

Раптом пан Міхал перервав підрахунки.

– Що це? – запитав він дивним голосом.

– Де?

– Там, на найвищій… Людина висить!

Заглоба напружив погляд; дійсно, на найвищій вежі, освітлене сонцем, висіло на мотузці голе тіло, гойдаючись, немов гігантський маятник, у лад з рухами машини.

– Вірно, – сказав Заглоба.

Раптом Володийовський побілів як полотно й уривчастим од жаху голосом крикнув:

– Господи всемогутній!.. Це ж Підбийп’ятка!

Шерех пролетів над валами, наче вітер у листі дерев. У Заглоби голова похилилася на груди; закривши руками очі, він тихо простогнав, ледь ворушачи посинілими вустами:

– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!..

Шерех миттєво перемінився шумом багатьох голосів, що наростав подібно гулові хвилі, що набігає з моря. Воїни на валах упізнали в людині, що висить на ганебній вервечці, свого товариша у нещасті, чистого, бездоганного лицаря – усі впізнали пана Лонгинуса Підбийп’ятку, і від несамовитого гніву в жовнірів волосся на голові стало дибом.

Заглоба відірвав нарешті від очей долоні; на нього страшно було дивитися: на губах піна, очі вирячені, лице посиніло.

– Крові! Крові! – рикнув він голосом настільки жахливим, що тих, які стояли поруч із ним, пройняв дрож.

І сплигнув у рів. За ним кинулися всі – жодної живої душі не залишилося на валах. Ніяка сила, навіть наказ самого князя, не могла б стримати цього вибуху. Із рову дерлися, залазячи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а видершись, бігли, не розбираючи дороги, не дивлячись, чи біжать інші слідом. Облогові вежі задиміли, як смолокурні, і затряслися від грому пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба мчав першим із оголеною шаблею, страшний, розлютований, наче ошалілий бугай. Козаки з ціпами й косами кинулися назустріч нападникам: здавалося, дві стіни зіткнулися з пекельним гуркотом. Але чи можуть ситі ланцюгові пси устояти перед розлюченими голодними вовками? На козаків навалилися гуртом, їх сікли шаблями, рвали зубами, давили і били – не витримавши лютого натиску, вони знітились і кинулися назад до прорізу. Заглоба шаленів; як левиця, в якої відібрали левенят, він кидався в саму гущу, хрипів, ричав, кришив, рубав, убивав, топтав! Порожнеча робилася довкола нього, а пліч-о-пліч із ним – інший усепожираючий пломінь – бився, наче поранена рись, Володийовський.

Стрільців, схованих за стінами веж, вирізали всіх до єдиного, інших витиснули за проріз у валові й відігнали. Потім жовніри піднялися на белюарду і, знявши пана Лонгина з мотузки, дбайливо спустили на землю.

Заглоба припав до його тіла…

У Володийовського серце рвалося на частини, сльози ринули з очей, коли він дивився на мертвого друга. Неважко було визначити, якою смертю поліг пан Лонгинус: на всьому тілі його рясніли сліди від уколів залізних жал. Тільки лиця не зачепили стріли – лише одна залишила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель крові засохло на щоці, очі були закриті, й на блідім обличчі застигла спокійна усмішка – коли б не блакитнувата ця блідість та холод смерті, що скував риси, могло здатися, пан Лонгинус безтурботно спить. Нарешті товариші підняли його й понесли на своїх плечах до окопів, а відтіля в каплицю замку.

До вечора збили труну, ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося все духівництво Збаража, не було лише ксьондза Жабковського, що, діставши під час останнього штурму в крижі кулю, боровся тепер зі смертю. Прийшов князь, передавши командування старості красноставському, і регіментарії, й коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський із Заглобою, й товариство з корогви, в якій служив покійний. Труну поставили над свіжовикопаною могилою – й почалося прощання.

Ніч була тиха й зоряна; смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на свіжовистругані жовті дошки труни, на постать ксьондза й суворі обличчя лицарів, які стояли навколо.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися догори, розносячи запах ялівця й мири: тишу порушували тільки стримувані ридання Заглоби, глибокі зітхання, що стрясали могутні груди лицарів, і далекий гуркіт перестрілки.

Але ось ксьондз Муховецький підвів руку, даючи знак, що хоче говорити, і лицарі затамували подих, він же, помовчавши ще з хвилину, спрямував погляд до зоряних висот і так почав свою мову:

– «Що за стукіт у небесні врата чую я серед ночі? – запитує сивоволосий ключник Христів, од солодкого сну пробуджуючись.

– Одчини, святий Петре! Це я, Підбийп’ятка.

– А які діяння, шановний пане Підбийп’ятка, які заслуги, яке високе звання дає тобі сміливість поважного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти ввійти в обитель, куди ні народження, навіть настільки знатне, як твоє, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі по собі ще не відкривають доступу? Куди не по широкому шляху в кареті, запряженій шестернею, з виїзними гайдуками в’їжджають, а крутим тернистим шляхом чесноти підніматися належить?

– Ох! Відчини, святий Петре, відчини скоріше – саме такою крутою стежкою йшов соратник наш і вірний товариш пан Підбийп’ятка, поки не прийшов до тебе, стомлений, немов голуб після довгого перельоту; нагий прийшов, яко Лазар, яко святий Себастьян, простромлений стрілами невірних, прийшов, як бідний Іов, як діва, що не пізнала мужа, чистий, як смиренний агнець, тихий і терплячий, не заплямований ніякими гріхами, що з радістю кров пролив на благо своєї земної вітчизни.

Упусти його,