Павло Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Надвечір дощ перестав. Капітан і Сенаїда, тісно сплетені в обіймах, протанцювали кілька болеро, які в ті роки почали доходити до серця. Флорентіно Аріса наважився запропонувати Ферміні Дасі станцювати з ним їхній таємний вальс, але вона відмовилася. Проте весь вечір відбивала такт підборами та порухами голови, й була навіть мить, коли вона танцювала сидячи, сама того не усвідомлюючи, тоді як капітан зливався зі своєю ніжною «Бісицею» у присмеркових ритмах болеро. Вона випила стільки ганусівки, що на сходах довелося вести її попід руки, і з нею стався напад сміху зі слізьми, який налякав усіх. Але в тихій заводі каюти, де витали густі пахощі парфумів, їй пощастило опанувати себе, й вони віддалися плотським любощам — розважливо, спокійно, як навчені життям давні коханці, і ті хвилини залишилися в пам’яті Ферміни Даси найкращим спогадом з усієї тієї лунатичної подорожі. Вони вже не почували себе щойно одруженими молодятами, як припускали капітан та Сенаїда, і ще менше — пізніми коханцями. Було так, ніби вони вже піднялися на круту голгофу подружнього життя і тепер ішли просто до суті кохання. Ішли мовчки, як старе подружжя, що обпеклося на житті, непідвладне пасткам пристрасті, непідвладне брутальним насмішкам ілюзій та міражам розчарувань — непідвладні мінливому настрою кохання. Бо вони прожили разом досить, аби зрозуміти, що кохання — це кохання коли завгодно і де завгодно, але воно тим насиченіше, чим ближче до смерті.

Прокинулися вони о шостій. Голова в неї боліла, ще не очистившись від важких випарів ганусівки, а в серці загніздилося тривожне передчуття, що доктор Хувенал Урбіно повернувся з того світу, гладший і молодший від того чоловіка, який упав з драбини, і сидить тепер у кріслі-гойдалці біля дверей дому, чекаючи її. А втім, вона зберегла досить ясного розуму, щоб збагнути: причиною її тяжкого настрою була не ганусівка, а неминучість повернення додому.

— Це для мене як смерть, — сказала вона.

Флорентіно Аріса здивувався, бо вона висловила думку, яка не давала жити і йому, відколи пароплав вирушив у зворотний рейс. Ні він, ні вона не могли уявити собі іншої домівки, ніж ця каюта, не могли уявити, що їдять десь-інде, а не на пароплаві, що живуть життям, яке відтепер стало для них геть чужим. Це й справді було як смерть. Флорентіно Аріса більше не міг заснути. Лежав горілиць у ліжку, підклавши руки під голову. В якусь мить гострий, мов ніж, спогад про Америку Вікунью змусив його корчитися від болю, і він не міг далі відвертатися від істини: зачинився у ванній і добряче виплакався, — неквапно, до останньої сльозинки. Тільки тепер він набрався мужності признатися собі, як сильно вона його любила.

Коли вони піднялися на палубу, вдягнені й готові зійти на пристань, пароплав уже залишив позаду канали та заболочені береги давнього іспанського фарватеру й плив між рештками човнів та масними плямами на застояній воді бухти. Над позолоченими церковними банями міста віце-королів сяяв ясний четвер, але Ферміна Даса, стоячи біля поручнів, не могла витримати смороду славного міста, нахабства його бастіонів, запаскуджених ігуанами, що символізували для неї жах реального життя. І він, і вона не кажучи це одне одному, відчували в душі глухий, але бурхливий протест — їм не хотілося здаватися так легко.

З капітаном вони зустрілись у їдальні; той був у стані, що аж ніяк не відповідав його звичайній охайності: неголений, з мішками під очима після безсонної ночі, в мокрому з учорашнього вечора одязі. Язик у нього заплітався, бо ганусівка раз у раз підступала йому до горла. Сенаїда ще спала. Вони мовчки заходилися снідати, і тут з’явився моторний катер санітарної інспекції порту, і з нього надійшов наказ зупинити пароплав.

Капітан піднявся на місток і криками почав відповідати на запитання озброєного патруля. Вони хотіли знати, яка саме пошесть у них на борту, скільки там пасажирів, скільки хворих, чи є небезпека дальшого поширення інфекції. Капітан відповів, що пасажирів на борту всього три, і всі вони заражені холерою, але їх утримують в умовах суворої ізоляції. Ні ті люди, що повиходили в Ла-Дораді, ні двадцять сім чоловік корабельної команди не мали з ними жодного контакту. Але офіцера, який командував патрулем, такі пояснення не задовольнили, і він наказав капітанові вивести судно за межі бухти й чекати біля болота Лас-Мерседес до другої години дня, поки відповідні служби підготуються, щоб належним чином поставити пароплав на карантин. Капітан гучно, мов кучер, випустив вітри і помахом руки звелів лоцманові повернути судно й пливти до боліт.

Ферміна Даса і Флорентіно Аріса чули все те, сидячи за столом, але капітанові було до цього начебто байдуже. Він знову заходився мовчки їсти, і його поганий настрій відбивався навіть у тому, як він порушував правила етикету, що створили майже легендарну репутацію капітанам річкових пароплавів. Він розчавив кінчиком ножа четверо підсмажених яєць, а тоді став підбирати їх з тарілки скибками зелених бананів і жадібно запихати до рота, плямкаючи, мов дикун. Ферміна Даса і Флорентіно Аріса дивилися на нього не кажучи й слова, мов двійко школярів, що сидять за партою і чекають оголошення річних оцінок. Вони не перемовилися й словом, поки тривала пересварка з санітарним патрулем, не мали вони й найменшого уявлення, як відтепер складуться їхні долі, але обоє знали, що капітан думав і за них: це видно було з того, як пульсували в нього жилки на скронях.

Поки він упорався з яєчнею, з тарелем підсмажених на олії зелених бананів, з чашкою розбавленої молоком кави, пароплав вийшов із бухти, випускаючи з казанів пару, ввійшов у мережу каналів і повернув до боліт. Поверхня води мерехтіла райдужними зблисками від луски безлічі риб, що плавали боком, оглушені динамітом рибалок-браконьєрів, а вгорі над ними з різкими металічними криками кружляло водяне та суходільне птаство. Карибський вітер залітав у вікна разом із пташиним ґвалтом, і Ферміна Даса дослухалась, як нове відчуття свободи стугонить у її жилах нервовими поштовхами. Праворуч, аж до протилежного кінця світу, стелилися луки в гирлі Магдалени.

Коли на тарілках нічого не залишилося, капітан утер губи ріжком скатертини й заговорив на такому барвистому жаргоні, що цим відразу покінчив з високим престижем річкових капітанів у царині мовної культури. Власне, він говорив, не звертаючись ні до кого, а лише намагався вилити лють, що розпирала