Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

тож йому й не потрібний теплий одяг. Бо він вмикає свій «туммо», регулятор власного тепла. (Деякі йоги, користуючись отим «туммо», на морозі сушать на собі мокрі простирадла чи білизну — прямо не йоги, а сушилки якісь!)

І ось вам уже відомий результат: чоловікові п’ятдесят, а має вигляд на двадцять п’ять! Та й житиме такий довго-довго. Правда, лише в зоні вічних снігів.

От що таке кріойога.

Спробуйте, шановні!

Хоча, чому б і справді не спробувати, адже кожному хочеться жити довго і мати якісно молодий вигляд. А раптом у сто років будеш як п’ятидесятилітній, га? Чи й узагалі хлопцем бігатимеш, жеребчиком молодим лунко іржатимеш? Тож якось і подумалось: а чи не попертися бува в ті Гімалаї. Та пожити на льодовику, у зоні вічної хвищі, га? Омолодження заради й довгого— довгого життя.

Подумалось, подумалось і… Далеко в ті Гімалаї пертися.

Та й потім…

Жити в зоні вічних снігів на льодовику без вогню відлюдником-анахоретом? Для чого? Аби у п’ятдесят мати вигляд на двадцять п’ять, а в сто — на п’ятдесят?

Взимку живеш очікуванням приходу весни. Тієї весни, що неодмінно нею закінчується будь-яка зима (навіть, житейська, адже вона, зима, буває не лише в природі). Очікуючи, повторяєш рядки поетів про весну, яка «чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила», ще й «защебече» у садочку соловій пісню любую весноньці молодій». А яка весна у зоні вічних снігів? І що з того, що в тій зоні завдяки кріойозі життя стає довшим, а ти молодієш та молодієш (у п’ятдесят маєш вигляд на двадцять п’ять), що з того?

Кому воно, даруйте, потрібне?

Життя таке. Бодай і омолоджене, бодай і довге, якщо біля тебе немає людей, а до тебе, в зону вічної мерзлоти ніколи не приходить — і не прийде, — весна?

ІНТЕРВ’Ю НА ЧОРТОРИЇ

— Дивись, Тимошко, що воно? — запитав водовоз свого товариша.

— То, брат, чорти! — рішив Тимошка і перехрестився.

П. Мирний.

… А треба вам, панове-добродії, одразу ж зізнатися як на духу: до того випадку, що недавно лучився зі мною на Чорториї і про який я оце забаг щонайправдивіше вам розповісти, я живого чорта і в живі очі не бачив. Жодного разу. Не та, як кажуть, компанія. А чорта плачучого й поготів… (Ви можете уявити чорта, який сльози ллє? Я ні. А тут довелося одразу ж побачити: і натурального дідька, і такого, що сльозу пустив. В одній личині.

Про це й мова.

Ми з ним попередньо домовилися — правда, по телефону. (Звідки в мене чортячий телефон? Сіє — моя професійна тайна, журналіст я, врешті-решт та ще й письменник). Отож, домовилися зустрітися саме, а Чорториї, бо де ж іще в Києві можна здибатися з представником нечистих сил, як не на річці, що носить їхнє ймення? Якщо на знаменитій Лисій горі на свої шабаші збираються виключно відьми, то чорти й про це всі знають — на Чорториї. Це такий (для непосвячених) протік в заплаві Дніпра. Починається нижче гирла Десни і впадає в Дніпро в районі Києва перед Дарницьким мостом. Заплава заболочена, в ній багато озер та чорних чи не бездонних — в крайньому разі підступних, — ковбаней — найзручніше місце для різного чортовиння! (Чорториями ще називають великий вир, глибоку яму у якій вода аж вирує— клекоче. І все це, кажуть, є на дні дніпровської протоки, тож і кубляться там чорти (по сучасному — тусуються, риють чортом на дні, тому річечку прозвали Чорториєм ще зі слов’янських часів).

Ну, а чорт… Пардон, що повторюю всім відоме: буцімто забобонними уявленнями — хоч які тут забобони, реальність, панове-добродії, реальність! — чорт — надприродна істота, що втілює в собі зло і має вигляд темношкірої людини, але з козячими ногами, хвостом і ратицями. Ще й здається, зі свинячим писком — п’ятачок такий маленький з двома дірочками, як ото в електророзетці… Правда, нині дехто уникає називати їх — темношкірих, з рогами, хвостом і ратицями та писком свинячим — бісами чи чортами, щоб не подумали, що вони якісь забобонні маловіри. Придумали архінауковий зворот на означення цих типів: «трасцендентальна істота з негативною енергією» — гм-гм… Про те чорта як не називай, а чорт він і є чорт!…

Отож, подумав я так, аж тут… Ба, ба!.. Про вовка промовка… Аж гульк!..

З-за старої груші, що її, пригадується, позаминулої осені розчахнула навпіл блискавка (мабуть, нечистий на ній сидів!) і вигулькнула вона — істота надприродна!

А втім, спершу вискочив просто молодик — як на Закарпатті кажуть файний. На голові — елегантний моднющий капелюх, що його він поштиво підняв, вітаючись (я тоді й загледів, що над скронями в нього ріжки, теж елегантні):

— Здрасті…

Приємний