Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

class="p1">Коли застілля вже добігало кінця, Ерагон потихеньку встав і вийшов із-за столу. Він хотів навідатися до дерева Меноа й пішов собі, покладаючись більше на нюх і слух, аніж на зір.

Зірки вже сяяли в небі, коли Вершник вийшов з-під лапатого гілля великих сосон. Він трохи постояв, а потім, затамувавши подих, рушив до дерева Меноа.

За мить він зупинився біля підніжжя величного стовбура й приклав долоню до потрісканої кори. Торкнувшись думкою повільної свідомості дерева, яке було колись жінкою-ельфом, Вершник сказав:

«Лінео… Лінео… Прокинься! Мені треба поговорити з тобою! — Ерагон почекав, але не помітив жодного відруху, так, наче він пробував спілкуватися з морем, повітрям або самою землею. — Лінео, мені треба поговорити з тобою!»

Здавалося, подих вітерцю гойднув його свідомість, і він відчув думку, легку й далеку.

«Що ти хотів, о Вершнику?..» — сказало дерево.

«Лінео, коли я був тут востаннє, то обіцяв віддати тобі все, що завгодно, за блискучу сталь під твоїм корінням. Тепер я ось-ось маю залишити Алагезію, тому прийшов, щоб виконати перед від’їздом свою обіцянку. Кажи, чого ти бажаєш, Лінео».

Дерево Меноа нічого не відповіло, тільки його гілля трохи заворушилося. Здається, дерево випромінювало подив.

«Іди…» — прошепотів голос, а потім Меноа зникло зі свідомості Вершника.

Він постояв ще кілька хвилин, покликав дерево на ім’я. Але дерево не схотіло відповідати. Тоді Ерагон пішов назад, почуваючись так, наче справа не була владнана до кінця, хоч дерево Меноа, судячи з усього, було іншої думки. Три наступні дні Ерагон провів, читаючи книжки та сувої, багато з яких були колись у бібліотеці Галбаторікса і які Ванір на прохання Ерагона надіслав до Елесмери. Вечорами він відвідував Рорана, Катріну й Арію, а решту часу перебував на самоті. Вершник не бачив навіть Сапфіру, бо вона залишалась із Фірненом на скелі Тельнаєр, і все інше її мало цікавило. Вночі ревіння драконів луною котилося по лісу й викликало посмішку в Ерагона, коли він торкався думок Сапфіри. Ясна річ, компанії Сапфіри йому не вистачало, але він знав, що в неї дуже мало часу, який вона могла провести з Фірненом. Вершник трохи заздрив їй, саме їй, а не її щастю.

На четвертий день, коли Ерагон уже дізнався про все, що треба, зі своїх книг, він пішов до Арії і подав їй та її радникам свій план. Більшу частину дня Вершник витратив на те, щоб переконати королеву та її радників у необхідності й плідності намічених дій.

Потім вони пішли обідати. А коли сутінки вже почали спускатися на землю, вони зібралися на галявині біля дерева Меноа: він, Сапфіра й Фірнен, Арія, тридцять ельфійських старійшин і найкращих чарівників, Глаедр та інші Елдунарі, яких Ерагон і Сапфіра привезли із собою, а також двоє Доглядачів — ельфійські жінки Ідуна й Нейя, котрі були живим утіленням угоди між драконами й Вершниками.

Ідуна та Нейя роздяглися догола. Згідно зі стародавнім ритуалом, Ерагон й усі інші почали співати, а Ідуна і Нейя пішли в танець, рухаючись так, що татуювання дракона на них урешті-решт стало однією-єдиною істотою.

Під звуки пісні дракон почав мерехтіти, потім роззявив свою пащу, розправив крила й стрибнув уперед, злетівши над галявиною, тимчасом як його хвіст залишався приєднаний до переплетених ельфійок.

Ерагон покликав осяйну істоту, а коли вона глянула на нього, пояснив їй, чого він хоче, і спитав, чи погодяться на це дракони.

«Роби так, як хочеш, Убивце Короля, — сказала примарна істота. — Якщо це принесе мир усій Алагезії, ми не проти».

Потім Ерагон подумки проказав ім’я прадавньою мовою. Ельфи та дракони, які були присутні тут, надали йому силу своїх тіл, і їхня енергія струменіла крізь нього, наче буремний вихор. Усередині нього Ерагон наклав закляття, яке він удосконалював багато-багато днів, закляття, що його не накладали вже сотні років. Воно дорівнювало силою старій магії, що бігла глибоко у венах землі та в кістках гір. З ним Вершник насмілився зробити те, що робили раніше тільки одного разу — він уклав нову угоду між драконами й Вершниками. Він пов’язав із драконами не тільки ельфів і людей, але й гномів та ургалів. Відтепер будь-хто з них міг стати Вершником.

Коли Ерагон проказав останні слова свого могутнього закляття, повітря й земля, здавалося, здригнулись. Вершник відчув, що все довкола нього — а може, й у всьому світі — трохи змінилося. Закляття виснажило і його, і Сапфіру, й інших драконів, та настрій в Ерагона був піднесений. Він знав, що завершив велику справу, мабуть, найвеличнішу за все своє життя.

З нагоди цієї події Арія влаштувала ще одне пишне застілля. І хоч Ерагон був дуже втомлений, він із задоволенням узяв у ньому участь, щасливий від можливості насолоджуватися компанією королеви, Рорана, Катріни й Ізміри.

Щоправда, трохи перегодом їжі та музики стало для нього надто багато. Ерагон вибачився й залишив стіл, за яким сидів поруч з Арією.

«З тобою все гаразд?» — спитала Сапфіра, глянувши на нього зі свого місця біля Фірнена.

Вершник посміхнувся:

«Мені потрібно трішки перепочити. Я скоро прийду».

Він повернувся й повільно пішов поміж сосон, глибоко вдихаючи прохолодне нічне повітря.

Десь за сотню метрів від того місця, де стояли накриті столи, Ерагон побачив стрункого ельфа з високими плечима. Він сидів серед могутнього коріння спиною до Вершника. Тоді Ерагон рушив убік, щоб не турбувати ельфа, але коли проходив повз нього, випадково кинув погляд на його обличчя… То був зовсім не ельф, то був… Слоун.

Ерагон завмер від несподіванки. У вирі всіляких подій він давно забув, що Слоун — батько Катріни — був в Елесмері. Якусь мить Вершник вагався, а потім тихими кроками пішов до нього.

Як і того разу, коли Ерагон бачив його востаннє, голова Слоуна була перев’язана тонкою чорною смужкою тканини, яка прикривала невидющі очі. Сльози котилися з-під чорної тканини, чоло Слоуна порили зморшки, а його худі руки були міцно стиснуті.

Здається, м’ясник почув, як підходив Ерагон, бо повернув голову в його бік:

— Хто там? Це ти, Адаре? Я ж казав тобі, що мені не треба допомоги!

У його словах відлунювали гіркота й злість, та було в них і щось таке, чого Ерагон раніше від нього не чув, — горе.

— Це я, Ерагон, — сказав Вершник.

Слоун здригнувся, наче до нього доторкнулись розпеченим залізом.

— Ти?! Ти прийшов повтішатися моїм горем, так?

— Ні, звісно ні,— відповів Ерагон, вражений цією думкою. Він присів навпочіпки за кілька футів від Слоуна.

— Вибач, якщо