Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

Далеко під черевом «тандерболта» пасмами на зелені пропливають пом’якшені часом обриси прадавніх земляних укріплень, сіл, спорожнілих у часи Великої Згуби, поля за хатками, чиїх мешканців безжально скосила навала чорної чуми з півночі. За ширмою холодне, як покривало на меблях у забороненому крилі будинку, сопрано виводить ноти, що ніколи не зіллються в мелодію, розкладаються у той самий спосіб, що й неживі протеїни…

— Ясно як Божий день, — скипає композитор Густав, — якби ви не були старим телепнем, то зрозуміли б самі — а я знаю, що існує Благодійна Асоціація Старих Телепнів, ви всі між собою знайомі, голосуванням ставите на місце найактивніших недо-70-ників, і моє прізвище перше у списку. Ви що, гадаєте, мені не начхати? Та ви всі — на іншій частоті, до нас від вас і відлуння не дійде, ми надто далекі, у всіх свої власні клопоти.

Невидима живність шурхотить у крихтах, лобковому волоссі, бризках вина, тютюновому попелі та лахмітті, викинутих флаконах на чверть унції кокаїну — кожен із червоною бакелітовою кришечкою зі знаком «Merck» з Дармштадта. Володіння жучків закінчуються десь за дюйм від підлоги, ідеальна вологість, темрява, стала температура. Ніхто не турбує — у Зойре діє неписане правило: не чавити жужелиць ногами.

— Ви загубилися в тональності! — репетує Ґустав. — Ви у пастці. Тональність — це гра. Все — гра. Ви застаріли. Ніколи не вийдете за межі гри, до Звукоряду, а Звукоряд — це і є просвітління.

— Звукоряд — це теж гра… — Зойре шкіриться і ложечкою зі слонової кістки переправляє у ніздрі неймовірні кількості кокаїну, застосовуючи весь свій багатий арсенал: випростана рука по велетенській дузі вціляє шусть просто у намічену ніздрю, всипає дозу з відстані у два фути, жодної крупинки повз… після того всю купку підкидає вгору, наче попкорн, і втягує носом нґкок у самісіньку середину з еталонно гладенькими стінками, жодної волосинки з часів похорону Лібкнехта, якщо не раніше… перекинути ложечку з руки в руку двічі-тричі, так швидко слонова кістка ще не літала… доріжки зникають миттю, не потребуючи навіть посередництва рурочки. — Звук — це гра, якщо ти спроможний так далеко зайти, аденоїдний ти пророку з шафи. І тому я слухаю Шпора, Россіні, Спонтіні, я вибираю свою гру, у ній багато світла й доброти, а ти застряг у своїй стратосферній дурні, раціоналізуєш її маруду, називаючи «просвітленням». Ти не знаєш, що таке просвітлення, Kerl, ти сліпіший за мене.

Слотроп плентається стежиною до гірського джерела, де на цілу ніч залишив відкисати свою гармоніку, заклинивши її поміж камінням у тихій загаті.

— Ваші «світло й доброта» — це приманка для приречених, — відрізає Ґустав. — Від цих стрибучих мотивчиків, хоч який візьми, відгонить смертю. — Він похмуро знімає зубами кришечку з кокаїнового флакона і спльовує червону пульпу в мерехтіння жучків.

Під проточною водою у знайденому Слотропом старому «Хонері» один за одним виграють квадратні отвори, мов ноти, чистий потік грає віртуальний блюз. У кожному потоці, всюди, де плине вода, хтось грає на губній гармоніці або на цимбалах. Як пророче писав про це Рільке в «Сонетах до Орфея»:

Хай земне тебе зречеться враз, —

я течу, — землі тоді скажи,

вимови воді струмливій: — Єсть я[589].

Досі можна — навіть так далеко — знайти й відкрити голос духів загублених гармоністів. Витрушуючи з гармоніки воду зі співучим очеретом під ногами, добираючи одиночний блюз з такту 1 сьогоднішнього ранку, просто посмоктуючи гармоніку, Слотроп навіть не усвідомлює, що ніколи в житті ще не був настільки медіумом.

Гармоніка з’явилася не одразу. Першого дня у цих горах він роздобув волинку, кинуту у квітні якимось шотландським підрозділом. Слотроп має хист до навчання, імперський інструмент виявився забавкою. Тиждень потому Слотроп уже навчився грати на ньому мрійливу пісеньку, яку Дік Павелл співав у кіно: «Дай прийти в пітьмі вечірній, заспівать тобі», — і майже весь час її награвав. ВЕНҐдедідл де-діі, ВЕНҐ де дум — де дуууууу… знову й знову, на волинці. З часом він помітив, що біля спорудженої ним повітки з’являється їжа. Кормові буряки, козубок вишень, навіть свіжа риба — Слотроп ніколи не бачив, хто їх залишав. Він для них — привид музúки або втілення звуку як такого, і про самотність та нічні голоси він знав достатньо, щоб зметикувати, що відбувається, тож кинув грати на волинці і наступного дня знайшов губну гармоніку. Волею випадку це та сама, яку він загубив 1938-го чи 1939-го у вбиральні танцзалу «Трояндовий край», але то було надто давно, щоб згадати.

Слотропа не займають. Навіть якщо бачили його самого, а чи багаття, все одно не підходили. Він відпускає волосся та бороду, вдягається у сорочку і грубі парусинові штани, які Бодін поцупив для нього у пральні «Джона Е. Бедесса». Втім, йому подобається тинятися весь день голяка, по ногах повзають мурашки, на плечі сідають метелики, він спостерігає за життям гори, знайомиться із сорокопудами та гусеницями, борсуками і ховрахами. Йому багато де треба побувати, але поки що краще лишатися тут. Там, де він уже був — Куксгафен, Берлін, Цюрих, Ніцца, — все, мабуть, під наглядом. Він, певна річ, може спробувати вийти на Шпрінґера, на Блоджетта Воксвінґа. Що, йому так уже потрібні ті скурві документи? Та чого вони взагалі варті? Можна податися до котрогось із балтійських портів, дочекатися появи фрау Ґнаб і перебратися до Данії або Швеції. Переміщені особи, контори погоріли, архіви втрачені назавше — не так багато можуть значити у Європі якісь там папери… хвилиночку, Слотропе, не так багато, як де? В Америці? А хай йому. Та ну…

Досі сподіваєшся, що можеш повернутися. Він змінювався, аякже, не без цього, час від часу обскубував альбатроса власного «я», ліниво, напівсвідомо, як у носі длубався, — проте пальці його весь час минали одну-єдину примарну пір’їнку — Америку. Дурне дурило, ніяк не може її відпустити. Надто часто вві сні вона шепотіла кохай мене, наяву нестямно відбираючи всю його увагу, обіцяючи небачене. Можливо, колись — він наче бачить той день — він нарешті спроможеться відповісти пробач, точно зможе і піде собі… але не зараз. Ще одна спроба, ще один шанс, ще одна угода, ще раз постояти у черзі сподівань. Можливо, це просто гординя. А раптом у її стайні для нього не лишилося місця? Якщо вона його вигнала, то ніколи нічого не пояснить, її «огирі» прав не мають, у