Софія Юріївна Андрухович - Амадока

amoromality Боятися власної тіні

Від самого початку їй було достеменно відомо, що історія ця знайде свою розв’язку на кладовищі. У цьому не було жодної аномалії: геть усі історії саме там і закінчуються, щоб звідти ж брати свій новий початок.

Усе відбувалося точнісінько так, як боялась і сподівалась Романа. Єдине, чого вона не могла передбачити, — це ніжности, невимовної дбайливости, з якою Богдан тримав її за руку. Поки вони перетинали вулицю Іллєнка, випірнувши з підземель телецентру і лише дивом залишившись не поміченими знавіснілою юрбою, яка чигала на них за рогом, поки йшли вздовж бетонних парканів і білбордів із зображеними на них обличчями політиків, які безуспішно намагалися зобразити непритаманні їм якості, поки віддалялись від біло-червоного шприца телевежі, Романа відчувала, як чоловікова ніжність продовжує розростатися.

Богдан із зусиллям відводив зачарований погляд від її обличчя. Його очі були сповнені зачудування, навіть обожнення. Він ніби вперше її, Роману, побачив. Ніби не міг повірити, що вона справді його дружина. Раз по раз він схилявся до її потилиці, щоб вдихнути запах. Напружено сковтував слину, вивчаючи сухожилля на її шиї, ключиці, ледь прикриті тканиною сукні, одягнутої навмисне заради святкового телешоу, з якого зараз вони втікали. Скошуючи погляд, Богдан зиркав на погойдування Романиних грудей від ходи. Її рухи були скуті вузьким зеленим подолом, ноги зрадницьки підгиналися на недоречно високих підборах. Богдан міцно тримав долоню Романи у своїй руці, час від часу прикриваючи її згори другою рукою.

Вона бачила, що його тягне до неї з невідпорною силою. Ловила його бажання: таким бажаним для спраглого рота може бути соковитий достиглий плід. Вона спостерігала за зусиллями, яких Богданові доводилося докладати, щоб остаточно не втратити голову. Він озирався і чіплявся поглядом за густі крони дерев затишного парку позаду. В уяві поставали тінисті стежки. Вони вабили можливістю потягнути котроюсь із них Роману, в найвіддаленіший і найбезлюдніший закуток, в тінисті зарості, куди долинає хіба гавкотіння собак і звуки автомобільних двигунів, — і там дозволити пришвидшеному пульсові запанувати над усім його тілом повністю, вихлюпнувши на жінку в його руках всю свою вируючу жадобу.

Дихаючи липким і запилюженим повітрям міста, жаром і гуркотом дороги, слухняно йдучи слідом за своїм чоловіком (хоч це вона насправді провадила їх обох, тільки вона пам’ятала шлях), Романа повірити не могла, що їй вдалося-таки досягнути свого.

Ні, Богдан досі нічого не пригадав. Сталося щось важливіше, щось таке, чого вона прагнула весь цей час, відколи його знайшла, чим вона марила насправді, потерпаючи від його холодности, чужости, від приступів його нищівної люти.

Сталося ось що: Богдан запрагнув її у відповідь. Або навіть не у відповідь, а у спосіб, у який кожна людина таємно бажає, щоб її прагнули: він запрагнув її сильно й болісно, і його потяг ширився й могутнішав з кожною миттю, пропорційно з тривогою, що її любов до нього виявиться набагато слабшою.

Загіпнотизована і нажахана, вона йшла поруч із ним, потерпаючи від невблаганного наближення до військового кладовища. Щокілька десятків метрів Богдан нервово й довірливо перепитував, чи правильно вони йдуть. Романа ствердно кивала, додаючи щось на кшталт: «Уже скоро» або «Ось уже видніється огорожа цвинтаря». Він почав голосно дихати, як велика запряжена тварина, що місить копитами землю і вивертає очні яблука, нетямлячись від бажання дістатися до мети.

Романа думала про те, що вона ще здатна попередити неминуче. Вона могла з силою смикнути Богдана за руку, потягнути на себе, розвернутись у протилежному напрямку і скористатись таки заманливою сутінню стежок заповідника. Могла використати фізіологічну спокусу, щоби збити з невідворотно катастрофічного курсу їхні тіла.

Романа усвідомлювала, що не зробить цього. Що сила, яка сплавила їх із Богданом в одне ціле, яка з кожним кроком поглиблювала його любов до неї, яка здійснювала її, Романине, марення — ця ж сила не дозволить зійти з траєкторії. Насолода була надто гострою. Розкіш існувала негайно, в незнаній доти повноті. У тому, як Богдан тримав у своїй руці її долоню, крилась святість. У тому, як обоє вони не помічали зацікавлених, зляканих, зогиджених поглядів перехожих, спрямованих на Богданове каліцтво, розкривалася сповненість.

Крок за кроком, мить за миттю ця сповненість наближала їх до кульмінації. Романа знала, що ця кульмінація стане крахом, що вона стане найвищою точкою насолоди — і водночас кінцем.

Романа нічого не могла з цим удіяти.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: оголена широка спина чоловіка, вкрита шрамами різної товщини, розміру й форми, з-за якої простягається худа жіноча рука зі смартфоном, щоб зробити фото у потрісканому дзеркалі

Вподобань 2201

Переглянути всі коментарі (203)

amoromality Мене тут немає

Перед входом на кладовище молоді чоловіки вправлялись у їзді на мотоциклах. Частина тротуару носила напівстерті сліди дорожньої розмітки. У химерному порядку були розкладені смугасті конуси, забарвлення яких перегукувалось із забарвленням телевежі.

Богдан завмер на мить під самою аркою входу, точно посередині між цегляними колонами. Романа зауважила, як він сковтнув слину і як не одразу зміг набрати в легені повітря. Їй здавалося, вона бачила навіть, як підіймаються й опускаються його груди від пришвидшеного серцебиття.

Він більше не запитував у неї напрямку, більше не потребував її підказок. Тепер він упевнено, дедалі впевненіше вів її за собою: асфальтованою алеєю поміж могил (ліворуч — афганці, очолені постаттю стрункого фехтувальника, праворуч — зовсім свіжі поховання, до яких Романа спробувала привернути увагу свого чоловіка, але він нетерпляче й заперечно хитнув головою).

Бурхлива цвинтарна зелень у цій, парадній, частині кладовища була регулярно тамована: поміж пишними надгробками зеленів рівно підстрижений газон, дерева й кущі не перевищували виділених їм повноважень. Але чим далі від головного входу, тим більше свободи було даровано рослинності.

Романа зауважила кількох робітників, що безуспішно намагалися зняти важкий чорний стовбур, завалений нічною бурею на перекошений могильний пам’ятник. Навколо ставало дедалі більше ознак нічної негоди: зламані гілки, листя, шишки, зелені недозрілі каштани, надто рано здерте додолу насіння, целофанові кульки й пластикові пляшки встеляли стежки і простір між могилами. Високі трави та польові квіти так і лежали, втрамбовані в землю. Липовий цвіт змішався з розрихленим ґрунтом, віддаючи п’янкий солодкий аромат розігрітому паркому повітрю.

Слухай, — схвильовано сказав чоловік, зупинившись раптово як укопаний. — Ми ж із тобою так і не відіслали назад кам’яну лев’ячу голову. — Я знаю, — сказала Романа, — я пам’ятаю. Забагато різних подій відбулося останнім часом, — майже пошепки, ледь віднаходячи власний голос, продовжувала вона. — Але ми обов’язково це зробимо. Щойно покинемо цвинтар — підемо на пошту. Я обіцяю.

Богдан кивнув із вдячністю і