Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

торкнувся князівниної руки. Проте цього разу він уже не відчув таємничого страху, електричне тепло приємно розлилося по тілі, і він тихо мовив, наче вві сні:

– Маленька пустотлива raja torpedo, ти знову глумишся з мене, хоч і знаєш, що тобі не можна безкарно ранити мене, бо я з любові до тебе став ченцем-бенедиктинцем.

Абат глянув на нього пронизливим поглядом, наче хотів прозирнути в найглибші закутки його «я», тоді врочисто спитав:

– З ким ти розмовляєш, сину мій Йоганнесе?

Але Крейслер уже отямився від своїх мрій; йому спало на думку, що абат, оскільки йому відомо все, що робилося в Зіггартсгофі, має знати й про дальші наслідки тієї катастрофи, через яку йому, Крейслерові, довелося тікати звідти, отже, непогано було б вивідати в нього про це якнайбільше.

– Я, велебний отче, – відповів він, по-блазенському всміхаючись, – розмовляв, як ви й самі чули, з однією пустотливою raja torpedo, що непрохана втрутилась у нашу розважну бесіду й хотіла мене спантеличити ще дужче, ніж уже спантеличили ви. Але з усього цього я, на превеликий свій жаль, мушу зробити висновок, що дехто вважає мене таким самим несусвітенним дурнем, як покійний придворний портретист Леонардус Етлінгер, що хотів не тільки малювати високу особу, яка, звичайно, не могла з ним мати нічого спільного, але й любити її, та ще й так вульгарно, як Ганс свою Грету. О боже, та хіба мені колись бракувало шанобливості, як я брав найчудовіші акорди, акомпануючи нікчемним потугам на спів? Хіба я коли зважувався заводити мову про непристойні чи нісенітні матерії, про захват і страждання, про любов і ненависть, як вельможна мала привереда вправлялася в різних незвичайних душевних почуваннях і морочила чесних людей магнетичними видивами? Чи я коли вчинив такий гріх? Скажіть…

– А все ж таки, – перебив його абат, – а все ж таки ти, Йоганнесе, одного разу говорив про любов митця…

Крейслер витріщив очі на абата, а тоді сплеснув руками, звів погляд догори й вигукнув:

– О господи! То ви про це! Шановні панове, – повів далі він, і на обличчі в нього знов з'явилась блазенська усмішка, а голос майже урвався від глибокого смутку, – шановні панове, хіба ви ніколи не чули де-небудь, бодай на звичайнісінькому кону, як принц Гамлет каже одному чесному чоловікові на ім'я Гільденстерн: «Ви можете мене розладнати, але не грати на мені»? Хай йому чорт, адже те саме вийшло й зі мною! Навіщо ви підслухуєте простодушного Крейслера, якщо гармонія любові, схована в його грудях, тільки ріже вам вухо? О Юліє!

Абат, зненацька вражений чимось зовсім несподіваним, здавалося, не міг знайти слів, а Крейслер стояв перед ним і в німому захваті дивився на вогненне море, що здіймалось на заході й поволі заливало вечірнє небо.

Враз на вежах абатства залунали дзвони і знялися, немов чудові небесні голоси, до золотавих осяйних вечірніх хмар.

– Я хочу полинути з вами, акорди! – вигукнув Крейслер, широко розвівши руки. – Хай невтішний сум, який ви несете з собою, переллється в мої груди і розвіє сам себе, хай ваші голоси, як небесні посланці миру, провістять, що смуток розчинився в надії, в тузі за вічною любов'ю.

– Дзвонять до вечірні, – сказав абат, – я чую ходу братії. Може, любий друже, ми ще завтра поговоримо про деякі події у Зіггартсгофі.

– Ох! – вигукнув Крейслер, аж тепер згадавши про те, що хотів вивідати в абата. – Ох, ваша велебність, мені хотілося б багато чого дізнатися про весілля і таке інше! Адже княжич Гектор не забариться схопити руку, якої домагався, ще бувши далеко звідси? З прекрасним нареченим не сталось нічого поганого?

Урочистий вираз зник з обличчя в абата, і він сказав з властивим йому добродушним гумором:

– З прекрасним нареченим, мій чесний Йоганнесе, не сталося нічого, але його ад'ютанта, мабуть, у лісі вжалила оса.

– Ха-ха! – засміявся Крейслер. – Ха-ха! Оса, яку він хотів знищити вогнем і димом!

Ченці зайшли в коридор і

(М. п. д.) чигає на нас зловорожа сила, намагаючись вихопити лагоминку з-під самого носа в чесного, невинного кота? Минуло небагато часу, і наша мила спілка на даху зазнала удару, від якого вона похитнулась, а потім і зовсім розпалася. Лихий ворог, що звів нанівець наші котячі втіхи, з'явився нам у постаті величезного розлюченого філістера, на ім'я Ахілл. Зі своїм гомерівським тезком він мав небагато спільного, бо геройство його переважно виявлялося в незграбному борсанні та в брутальному, пустопорожньому репетуванні. Ахілл був, власне, звичайний пес меделянської породи, але перебував на посаді дворового пса, і господар, у якого він служив, щоб ще дужче зміцнити його зв'язок з домом, посадив його на ланцюг, тому він міг побігати по двору тільки вночі. Дехто з нас жалів його, хоч він і мав препогану вдачу, але сам Ахілл анітрохи не журився тим, що втратив волю, бо з дурного розуму вважав, нібито тяжкий ланцюг додає йому шани і прикрашає його. Ахілла неабияк дратували наші нічні гулянки, бо вони перебивали його сон у той час, коли йому належало бігати подвір'ям і охороняти будинок від злодіїв, тому він погрожував, що пороздирає нас, як порушників його спокою. Та оскільки він був такий незграба, що не міг вилізти навіть на горище, не те що на дах, ми нітрохи не зважали на його погрози, а й далі робили своє. Ахілл