Джордж Мартін - Бенкет круків

від гвардійців і слуг у Гнізді. Мати її давно померла, тож леді Міранда управляє батьковим замком; якщо вірити чуткам, коли вона вдома, при дворі значно більше крутиться людей, ніж коли її немає. «Рано чи пізно тобі доведеться познайомитися з Мірандою,— попередив Пітир.— І коли це станеться, будь обережна. Вона любить вдавати дурненьку веселуху, але вона проникливіша за свого батька. З нею завжди тримай язика на припоні».

«Триматиму,— подумала Алейн,— тільки хто б міг подумати, що доведеться починати так рано».

— Роберт зрадіє,— сказала вона: Роберт любить Міранду Ройс.— Перепрошую, сер. Мені спакуватися треба.

Сама-одна вона востаннє піднялася сходами у свою кімнату. Вікна заклеєні на зиму й зачинені віконницями, меблі зачохлені. Деякі з її речей уже винесли, решту сховали. Всі атласи й адамашки леді Лайси лишаться тут. Найвитонченіші лляні й оксамитові сукні, розшиті мирським мереживом, теж зостануться. Унизу Алейн має вдягатися скромно, як і належить дівчині скромного походження. «Байдуже,— подумала вона.— Я й тут не наважувалася носити найкраще вбрання».

Гретчел прибрала з ліжка постільну білизну й приготувала речі, які залишилися. Алейн уже натягнула під сукню дві пари спіднього і вовняні панчохи, а тепер вдягнула пояркову кофту й підбитий хутром плащ із каптуром, застебнувши його на емальованого пересмішника, якого їй подарував Пітир. На додачу був шалик і пара підбитих хутром шкіряних рукавичок, які пасували до верхових чобіт. Нап'явши на себе все це, вона почувалася пузатим і пухнастим ведмежатком. «У горах ще радітимеш, що так убралася»,— нагадала вона собі. Перед виходом востаннє окинула поглядом кімнату. «Тут я була в безпеці,— подумала Алейн,— а от унизу...»

Повернувшись у коловоротну кімнату, Алейн виявила, що там уже нетерпляче очікує Майя Стоун разом з Лотором Бруном і Мордом. «Мабуть, у цебрі піднялася — поглянути, чого ми так забарилися». Струнка й жилава, Майя мала такий самий загартований, обвітрений вигляд, як стара верхова шкірянка, яку вона вдягнула попід сріблясту кольчугу. Волосся дівчина мала чорне, як воронове крило, й таке коротке і наїжачене, що Алейн підозрювала: Майя самотужки його кинджалом вкорочує. Найкращими в Майї були очі: великі й сині. «Вдягла б сукню — була б дуже навіть гарненька». Цікаво, подумала Алейн, серу Лотору подобається Майя в криці й шкірі — чи він мріє перевдягнути її в мереживо й шовки? Майя любила повторювати, що батько в неї — гірський цап, а мати — сова, та Алейн вивідала правду в Мадді. «Так,— подумала вона, роздивляючись дівчину,— ці очі вона успадкувала від нього, і волосся теж — густе й чорне, таке саме як і в Ренлі».

— Де він? — поцікавилася байстрючка.

— Його милість купають і вдягають.

— Йому слід поквапитися. Холодає, не відчуваєте? Маємо аж до Снігу спуститися ще до заходу.

— Вітер сильний? — запитала Алейн.

— Бувало й гірше... і буде поночі,— Майя відкинула з очей чубчик.— Якщо він ще трішки покупається, ми тут застрягнемо на всю зиму, і їсти нам не буде чого, окрім як одне одного.

Алейн не знала, що на це відповідати. На щастя, їй не довелося: нарешті з'явився Роберт Арин. Маленький лорд вдягнув небесно-блакитний оксамит, золотий ланцюжок із сапфірами й білий ведмежий плащ. Ззаду з двох боків його поділ несли зброєносці, щоб той не волочився по підлозі. З ними був мейстер Колмон у благенькому сірому плащі, облямованому білкою. За ним ішли і Гретчел з Мадді.

Відчувши на обличчі холодний повів вітру, Роберт позадкував, але за ним стояли Теранс і Гайлз, тож тікати не було куди.

— Мілорде,— заговорила Майя,— поїдете зі мною?

«Це надто різко,— подумала Алейн.— Слід було всміхнутися до нього, привітатися, сказати, який він сильний і хоробрий».

— Хочу Алейн,— озвався лорд Роберт.— Я поїду тільки з нею.

— У цебро ми всі втрьох помістимося.

— Хочу тільки Алейн. Від тебе смердить мулами.

— Як скажете,— на обличчі Майї не відбилося жодних емоцій.

На деяких ланцюгах кріпилися плетені кошики, на інших — міцні дубові цебра. Найбільше цебро сягало Алейн вище голови; темно-брунатні клепки скріплені були залізними кільцями. Та все одно в Алейн серце упало в п'яти, коли вона, взявши Роберта за ручку, завела його всередину. За ними зачинилися дверцята, й тепер зусібіч було дерево, тільки лишалася дірка вгорі. «Так краще,— сказала собі Алейн,— униз дивитися не можна». Внизу тільки Небо й небо. Шістсот футів неба. У голові промайнуло: скільки ж падала тітка з такої висоти, якими були її останні думки, коли в обличчя їй летіли гори? «Ні, не можна про це думати, не можна!»

— РУШАЙ! — гаркнув сер Лотор. Цебро щосили штурхнули. Воно гойднулося, накренилося, шкрябаючи по підлозі, і нарешті повисло. Почувся виляск Мордового батога й бряжчання ланцюга. Почали спуск, спершу ривками, а далі плавніше. Роберт стояв блідий на обличчі, з напухлими очима, але руки в нього не тремтіли. Угорі зменшувалося Гніздо. Небесні камери в підвалинах замку робили його схожим знизу на медові стільники. «Крижані стільники,— подумала Алейн,— сніговий замок». Чути було, як навколо цебра свище вітер.

Здолали сотню футів, і тут їх підхопив несподіваний порив вітру. Цебро гойднулося вбік, крутнулося в повітрі, тоді врізалося в скелю. На голову посипалися уламки криги й сніг, дерево зарипіло. Роберт, хапнувши ротом повітря, притиснувся до Алейн, сховавши обличчя в неї на грудях.

— Мілорд дуже хоробрий,— мовила дівчина, відчуваючи, що він тремтить.— Мені так страшно, що я слів дібрати не можу, а ти зовсім не боїшся.

Вона відчула, як він кивнув.

— Крилатий лицар був хоробрий, і я теж,— похвалився він їй у груди.— Я ж Арин!

— Мій Славний Робін обійме мене міцніше? — прохально спитала вона, хоча він уже вчепився в неї так, що вона заледве дихнути могла.

— Якщо хочеш,— прошепотів він. Отак, тримаючись одне за одного, вони продовжили спуск до Неба.

«Назвати це замком — усе одно що назвати калюжу у виходку озером»,— подумала Алейн, коли цебро нарешті відчинилося, щоб вони вдвох могли вийти у придорожньому замку. Небо — не більш як збудована півколом стіна з нескріпленого розчином каміння, яка охоплює печеру у кам'янистому виступі. Усередині розташувалися склади і стайня, велика природна зала й вибиті в камінні опори в кратері, що веде в Соколине Гніздо. Знадвору земля була засипана більшим і меншим камінням. На стіну можна було піднятися по земляних насипах. А Гніздо за шістсот футів звідси здавалося таким малесеньким —