Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

Ні, Лама не «покінчив життя самогубством», як, даруйте, напише одна з московських газет (кіт, мовляв, стрибнув під колеса з горя та відчаю, що з його хазяїном скоїлось лихо, а він його не зміг порятувати — це вже було б занадто!), а просто перебігаючи гамірливий проспект, де був особливо інтенсивний рух (напроти будинку Брежнєвих взагалі не дозволялося зупинятися), необачно потрапив під машину…

— Охоронці!!. Т-туди й перетуди!.. — завжди спокійний, витриманий і толерантний (конфліктів та ще між колегами він старався уникати — такий уже мав характер), генсек наче з ланцюга зірвався — Шерлоки Холмси! Ви, навіть, кота не змогли вберегти, а вам довірили дорогоцінне життя генерального секретаря! От і покладайся на вас! Та ви… ви самі себе не здатні захистити!

— Льонічка, Льонічка, — це дружина. — Годі-бо. Ламу не воскресиш, краще себе побережи. Що сталося — те сталося.

А. І. ще хотів було щось під гарячу руку додати, але стомившись, тільки махнув рукою.

— Ідіть геть, охоронці… сякі-такі!.. Ламу й справді вже не воскресиш. А він сам-один був надійніший за все ваше управління!

Після загибелі Лами А. І. наче враз зів’яв. Можливо, це й не було пов’язано із загибеллю кота, до якого він устиг прикипіти душею, можливо, вік брав своє, а тільки А. І. якось знітився й наче аж зростом став меншати, занудьгував, засумував, став безпричинно задумуватись, замикатися в собі. Іноді ж забувшись, никав по дачі, шукав кота, викликаючи його нізвідки: «Кис— кис». Іноді нявкав. І простягав руку ніби щось невидиме пропонуючи невидимому коту…

— Льонічка, — благально дружина. — Ти забув, що Лами вже немає…

— Ах, так… Дякую, що нагадала… А через хвилину заглядав до холодильника й обурливо кричав:

— Робітнички, т-туди т-твою!.. Чому в холодильнику не лежить свіжа телятина?

Через два-три дні шмат м’яса в холодильнику міняли — на свіжий. А. І. суворо за цим слідкував.

Чи від втрати улюбленця (а на старості люди особливо звикають до речей, так і до живих істот), чи просто вік та болячки своє брали, а здоров’я його почало швидко здавати — жити йому залишалося всього нічого…

Лама загинув по весні 1982 року, а Брежнєва не стане в листопаді того ж року. Але це, мабуть, просто збіг. Швидше всього.

Ті останні місяці свого життя (хоч у нього нічого мовби й не боліло, але він увесь був хворий) генсек проведе в напівсні-напівдрімоті.

В Москву вибиратиметься рідко і неохоче, хоча вважалося, що він знаходиться на своєму пості біля руля партії і держави. Возитися з документами, читати їх, і за молодих літ не любив. Навіть книги. Та й що читати, як тодішня т. з. радянська література була зведена до рівня Аскара Токмагомбетова (був такий казахський радянський письменник, «основна тема творчості» якого, «Ленін і партія, дружба народів, творча праця») — то що ж тут будеш читати, бодай той письменник і нагороджений орденом Жовтневої революції!. В останній рік він просто відразу відчував до книг! Коли вже край треба було з чимось ознайомитись — все йому читали помічники, а він, дрімаючи, у піввуха слухав і хутчій все те переадресовував членам політбюро — хай вони приймають рішення.

Втратив і цікавість до полювання, без якого раніше й жити не міг, в Завидово більше не їздив. Особливо після того, як віддачею (вже не твердо тримав в ослабілих руках іменний карабін Тульської ручної роботи) йому садонуло в лице…

— Відстріляв своє, — тільки й махнув рукою. — І на звіра, і на жінок…

Чим далі, тим ставав малорухливішим, довго повертався, відповіді на запитання домашнім від нього доводилось чекати хвилинами. Повільність та млявість були неприродними, наче хто його застопорив. Забарність з кожним днем посилювалась й іноді набувала просто таки гротескних форм. А все від того, що він надто багато приймав снодійних пігулок. Спав і вдень і вночі, ховаючись у сон від проблем життя та служби, пригорщами ковтав різні транквілізатори, що знімають з людини страх, напругу, нервове збудження, а натомість несуть заспокоєння. Вони його й заспокоювали, але до такої міри, що він ставав схожим на робота, у якого штучно загальмовані всі процеси. Щоправда, траплялося, що він наче раптово прокидався від летаргічного сну.

— Поїду в Кремль, — казав. — Так, так, тільки в Кремль і нікуди більше. Мене чекають партійні та державні справи.

А втім, його вже ніхто й ніщо не чекали. Починаючи з 70-х років А. І. був уже тяжко (і безнадійно) хворою людиною, нікого не помічав, нічого не сприймав і дивився поперед себе, як у порожнечу. Керівництво країною фактично перейшло в руки так званої «горіхової трійці» — Громика, Устинова, «творчого поліцейського» Андропова (трійця мала кабінети під горіх). Вони фактично й царювали в СРСР тих років, Брежнєв залишався всього лише фірмовою вивіскою.

Хоч він бувало й починав збиратися в Кремль, проте досить швидко його метушня починала уповільнюватись, він дер рота, смачно позіхав, тер очі. А далі виходило, як у поговірці: мислі в небі, а ноги в постелі…

І хоч він все ще збирався, але вже не в Москву, а в спальню.

— Покимарю трохи і поїду в Кремль. Але спершу полежу, бо щось мене сьогодні на сон тягне. Мабуть, дощ буде…