Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Тату, ти серйозно? Але...

– Абсолютно. Я знаю, хто такий Упир... Макаров Семен Андрійович... Ще – просто зараз знімай усі гроші з карток, усе в готівку. Купи собі і мені нові телефони і сімкарти, простенькі, щоб акумулятори легко виймалися. Не вмикай. Точніше, не так – одразу ж вийми акумулятори. Щоб у стільникових мережах вони не світилися поруч із нашими смартами. Номери постарайся запам’ятати або запиши таким чином, щоб крім тебе ніхто не зрозумів. У клініці нам більше не працювати, можливо, навіть доведеться їхати. Доню... я бачу все твоє здивування і недовіру. Повір, я не раптово з’їхав з глузду, все дуже серйозно. Ти фільми бачила, де мафія або хто ще переслідує хорошого героя і той змушений ховатися?

– Ну, бачила, звісно, їх безліч...

– Знаєш яка основна помилка тих, хто оточує героя? Вони йому вірять тоді, коли надто пізно. Він каже – надвір не виходити, а вона йде... ну в магазин же треба, котику корм купити... Він каже – нікому не дзвонити, а вона дзвонить... ну треба ж матусі сказати, що все добре... І їх обов’язково вираховують, знаходять, ну, і так далі. Так от, не повторюй таких помилок. Зроби саме так, як я кажу. Лиходії дурні тільки в безглуздих фільмах. А в житті такі, як Упир, передбачають усі твої кроки і контролюють усе. І єдиний шанс вижити – це зачаїтися, обірвавши абсолютно всі зв’язки. Давай так – номер телефону на новій сімці – першу цифру номера множиш... скажімо на п’ять. Наступну – на шість і так далі. Розкодувати не складно. Останній твій дзвінок з свого телефону – продиктуєш мені новий номер. Але по ньому не дзвонити і не вмикати, ти зрозуміла мене? Треба, щоб за телефонами нас не відстежили, інакше все пропало. На той час, як ти вийдеш із дому, старий телефон має бути відключений геть, взагалі – залиш його вдома. Може колись ще знадобиться.

– Тату... скажи... Це ж не тільки через Максима? Щось є ще? Аж надто сильно все починається, коли в анамнезі тільки сумнівні грошові витрати і якісь не доведені випадки лікування, – голос у Насті був сухий, а погляд підозрілий.

Проф помовчав... Роблячи вигляд, що відпочиває, уважно озирнувся навколо. Вони стояли в ніші, навіщось зробленій у стіні. Навколо галасував натовп, який у два потоки брів по переходу. Неподалік активна бабуся жваво зазивала прикупити якесь газетне читво. Була надія, що гонитва ще не почалася, що, хоча б до вечора у них є час.

– Так... Ти у мене розумниця, чому я дивуюся... Я не хотів тобі говорити. Хотів, щоб ти закінчила навчання і потім ми поїхали б кудись в інше місто. Те, що Макс вилікував тебе, мене окрилило, я сподівався, що все обійдеться. Але так не буває. У мене виникли підозри, що в Клініці й узагалі в місті відбуваються дуже нехороші справи. Штрих, потім інший, виходила картина. Я думаю, що тут проводять досліди на людях, – Настя мало не скрикнула. – Спокійно! поводься спокійно. А ще Упир прикриває синочка нашого гендира. Містом давно чутки ходили про маніяка, але коли Надя з Машею розповіли про свою подругу і її випадок, про мажора в магазині, я все зрозумів. Той другий, що дівчину порізав – це дружок синочка... ти його бачила, худорлявий такий, під коксом увесь час... Тож, Настусю, часу в нас обмаль. Я не хочу випробовувати долю в такій ось ситуації. Я їду додому, збираю речі, найважливіше і найлегше. Ти ж зараз їдеш до Максима додому.

– Тату! – Настя обурено й одночасно зніяковіло заартачилася.

– Настя. Не до іграшок зараз. Його треба попередити. Це найменше, що ми можемо зробити для нього. Враховуй, що його квартиру вже можуть прослуховувати. Витягни його в під’їзд і не просто в коридор – підніміться на поверх або два вище і тільки там розмовляйте. Потім біжиш до себе, дорогою купуєш телефони і сімки, знімаєш гроші з карток... Збираєш найнеобхідніше в невелику сумку. Що треба буде купимо. І їдеш звідти до Варвари Степанівни. Я теж до неї приїду. Вона і без попередження буде нам рада.

Варвара Степанівна була мамою сусідки Насті по студентському гуртожитку. Жінка, жила далеко в передмісті. Настя допомогла її доньці поступити, за те добра жінка постійно запрошувала її і професора погостювати у неї на дачі, обіцяючи всі можливі блага і своє кулінарне мистецтво...

До квартири Максима Настя дісталася швидко, але ось самого Максима не було. Двері відчинила літня жінка, за спиною якої чулися дитячі голоси. Представившись знайомою Максима, мовляв, загубилися контакти, попросила передати йому записку, подякувала і пішла. Поки йшла – згадала про Марію та Надю і рвонула до них, адже адресу знала добре. Тут пощастило більше – дівчата були вдома, збиралися до спортзалу... Не давши Марії сказати жодного слова, показавши пальцем на замкнені губи, витягла її в під’їзд.

– Маруся, спокійно. Просто не хочу, щоб батьки звернули на мене увагу. Є важлива справа. Виклич сюди сестру, але так, щоб вона не кричала на весь під’їзд, що бачить мене. Добре? – та на секунду задумавшись кивнула.

– Ми на тренування збираємося, може за кілька хвилин зустрінемося внизу? А то якщо ми обидві в під’їзді стирчатимемо, то батьки точно сполошаться.

– Логічно... давай так. – за десять хвилин усі троє зустрілися біля ліфта внизу.

– Що трапилося, Анастасіє Михайлівно?

– Дівчата, я буду без передмов. Пам’ятаєте, Максим дуже просив нікому нічого не говорити?

– Пам’ятаємо, звісно, тільки ми нікому....

– Не ви, – Настя перебила Надю. – Почалися проблеми, Максима шукають дуже нехороші люди.