Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

— Ви ще не снідали?

— Зараз піду перекушу, — сказав він.

— Вам неодмінно треба попоїсти, докторе, — сказала Кетрін. — Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз?

— Коли хочете, можна, — відказав лікар. — Повертайте до цифри два.

— Зрозуміло, — сказав я. На диску був покажчик, що обертався з допомогою регулятора.

— Зараз треба, — промовила Кетрін. Вона міцно притисла маску до обличчя.

Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін пустила маску, відвів його назад. Я був задоволений, що лікар приставив мене хоч до якогось діла.

— Це ти сам пустив, любий? — спитала Кетрін. — Вона погладила мене по руці.

— Авжеж.

— Який же ти славний. — Вона трохи сп'яніла від наркозу.

— Я снідатиму в сусідній кімнаті,— сказав лікар. — Як треба буде, зможете зразу ж покликати мене.

Крізь відчинені двері я бачив, як він їсть, а коли трохи перегодя позирнув туди знову, він лежав на канапці й курив сигарету. Тим часом Кетрін дедалі дужче знесилювалася.

— Як по-твоєму, розроджусь я врешті чи ні?

— Ну аякже.

— Я силкуюсь як тільки можу. Штовхаю його, штовхаю, а воно все не йде. Ось зараз буде. Дай, дай…

О другій годині я пішов підобідати. У кав'ярні було кілька чоловік, на столиках перед ними стояла кава й чарки з вишнівкою і марком. Я сів за столик.

— Попоїсти щось є? — запитав офіціанта.

— Година підобідку вже скінчилась.

— Хіба ви не маєте чогось на замовлення?

— Можу подати choucroute [131].

— Несіть choucroute і кухоль пива.

— Великий чи малий?

— Великий світлого.

Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала.

Доївши choucroute, я знову подався до лікарні. Тепер на вулиці було чисто. Сміттєві відра зникли. День був хмарний, але вряди-годи крізь хмари прозирало сонце. Я піднявся ліфтом нагору, вийшов і рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я надягнув його і зашпилив ззаду на шиї. Тоді поглянув у дзеркало й побачив самого себе в подобі якогось бородатого лікаря-самозванця. Я пішов у кінець коридора до родильної. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не озивався, отож я натиснув клямку і зайшов. Лікар сидів біля Кетрін. Сестра робила щось у другому кінці кімнати.

— А осьде й ваш чоловік, — сказав лікар.

— Ой любий, у мене такий чудовий доктор, — сказала Кетрін дивним голосом. — Він розповідав мені таку чудову історію, а коли вже так боліло, що несила терпіти, робив, щоб я нічого не відчувала. Він просто золото. Ви золото, докторе.

— Ти сп'яніла від наркозу, — сказав я.

— Я знаю, — відказала Кетрін. — Але не треба про це говорити. — А тоді: — Ой, дайте. Дайте.

Вона схопила маску і задихала глибоко й уривчасто, так що в масці аж хлипало. Тоді зітхнула з полегкістю, і лікар простяг ліву руку й зняв з неї маску.

— Цього разу схопило не на жарт, — сказала Кетрін. Голос її звучав дивно. — Тепер я не помру, любий. Я вже перейшла ту межу, де могла померти. Ти радий?

— Тільки не повертайся більш на ту межу.

— Ні, ні. Та я вже й не боюся. Я не помру, любий.

— Ви не вчините такої дурниці,— сказав лікар. — Ви ж не хочете померти й залишити свого чоловіка напризволяще.

— Ну звісно, що ні. Я не помру. Я не хочу померти. Просто безглуздо було б померти. Ось зараз буде. Дайте.

Трохи згодом лікар сказав:

— Пане Генрі, вийдіть, будь ласка, на кілька хвилин, поки я зроблю огляд.

— Він хоче побачити, які мої успіхи, — сказала Кетрін. — А потім ти повернешся, любий. Правда ж, докторе?

— Авжеж, — відповів лікар. — Я пошлю сказати, коли буде можна.

Я вийшов за двері й рушив коридором до палати, де Кетрін мала лежати після пологів. Там я сів на стілець і розглянувся навколо. У кишені в мене була газета, яку я купив, коли ходив їсти, і я взявся читати. Надворі почало сутеніти, і я ввімкнув світло. Та невдовзі облишив газету, вимкнув світло й став дивитись, як надворі заходить вечір. Я подумав: дивно, чому це лікар досі не присилає по мене. А може, вважає за краще, щоб мене там не було. Мабуть, він просто хотів, щоб я на якийсь час пішов звідти. Я поглянув на годинник. Якщо він не пришле нікого ще десять хвилин, я піду туди сам.

Бідолашна моя люба Кетрін. Ось яка розплата за те, що ми спали разом. Ось вона, та пастка. Ось що мають люди за те, що люблять одне одного. Ще хвалити бога, що є наркоз. А як мучились раніш, коли ще не було знеболювання? Як почалось — і так ото наче між жорна. Кетрін хоч добре почувала себе, поки ходила вагітна. Зовсім непогано. Її, здається, навіть не нудило. І ніщо їй особливо не дошкуляло, аж до останнього дня. А от наприкінці її таки спіймано. Від цього нікуди не втечеш. Не втечеш, хай йому чорт! І те саме було б, хоч би ми й сто разів одружилися. А що, як вона помре? Ні, вона не помре. Від пологів тепер не помирають. Це так усі чоловіки собі думають. Ну, а все-таки що, як вона помре? Вона не помре. Просто їй тепер тяжко. Перші пологи майже завжди тривалі. Їй просто тяжко. Потім ми казатимем, як було тяжко, а Кетрін казатиме, що не так уже й тяжко. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але все-таки що, як помре? Не може вона померти, кажу тобі. Не будь дурнем. Просто їй тяжко. Просто їй самою природою призначені ці муки. Просто в неї перші пологи, а вони здебільшого бувають тривалі. Так, але що, як вона помре? Вона не може померти. Чого б то вона мала померти? З якої речі? Просто має народитися дитина, супутній плід наших любих ночей у Мілані. Вона завдає чимало турбот, а