Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

порожнім поглядом широко посаджених очей. Пульс у нього

підстрибнув утричі. Реальність сприймалася винятково крізь цю

нову болісну призму. Він наче прокинувся зі сну.

На нього по суті чекає смерть.

— Настав наш час вступити в фінальний бій, — проказав він, намагаючись говорити спокійно.

— Яка різниця, тут чи деінде? — Корін показала на коробку

солідного на вигляд ліфта: — Використаймо верхній люк для

прикриття. Їм доведеться наближатися, не маючи жодних

укрить. Повністю беззбройним, їм доведеться атакувати під

нашим прицілом. Тож поки вони долетять, ми їх просто

зрешетимо.

— Корін, — запитав Голден, — а ти коли-небудь бачила, як

працює такий костюм?

— Ніт. А це якось міняє наш план?

Голден завагався.

— Ні, — подумавши, відповів він. — Насправді, ніяк.

Чоловік зняв зі спини карабін і полишив його плавати поруч.

Перевірив наявність магазинів. Ті самі шість штук, якими він

раніше набив жилет.

Лишалося тільки чекати.

Корін відшукала собі місце біля люка, де вона змогла

зачепитися ногою за поручень якраз на тій стіні, по якій буде

завдано удару. Вона зручно вмостилася й втупилася у шахту над

ними крізь приціл. Голден спробував зробити те саме, але йому

не сиділося і він став переміщатися по кабіні.

— Наомі? — запитав Голден у мікрофон, переключившись на

приватний канал і сподіваючись на те, що вона й досі в ефірі.

— Тут, — відповіла вона за пару секунд.

Голден почав був щось говорити, але затнувся. Раптом усе

другорядне, що крутилося в нього на думці, постало на першому

плані. Він зібрався сказати, що покохав її з першого погляду, але

це було курям на сміх. Коли вони вперше зустрілися з Наомі, він

її

ледве

помічав.

Якась

висока,

худа

інженерка.

Роззнайомившись, він став її вважати високою, худою, зате

блискучою інженеркою. Та не більше. Тоді він мав відчуття, що

вони здружаться, але правда в тому, що він заледве пам’ятав, яким був сам у ті дні на борту «Кентербері».

Усі щось утратили в хвилях, які лишила по собі

протомолекула. Весь людський біологічний вид як одне ціле

розгубив відчуття власної важливості. Свій примат у світобудові.

Голден утратив свою впевненість.

Вертаючись у своїх думках до того, яким він був до смерті

«Кента», він пам’ятав себе чоловіком, переповненим праведною

переконаністю у власних діях. Правда була правдою, кривда —

кривдою, все прямолінійно й на своїх місцях. Час, який він

провів разом із Міллером, позбавив його цього відчуття. Робота

на Фреда Джонсона, якщо й не вичистила рештки його

минулого, то добряче пройшлася по ньому терпугом. Зостався

лиш повзучий нігілізм. Відчуття того, що протомолекула навіки

зламала людський рід і тепер він ніколи не буде таким, як

раніш. Виявилося, що людству просто відтермінували на два

мільярди років його смертний вирок, про існування якого ніхто

навіть не здогадувався. І от підійшли його строки. Борсайся

й кричи, інакшого тобі не дано.

На превеликий подив, сенс життя йому повернув не хто інший, як Міллер. Або чиїм би він конструктом зараз не був. Голден уже

не пам’ятав, як це бути людиною, перед якою все здається чітко

прямолінійним. Він тепер ні в чому не був упевнений. Проте що

би тоді не взяло старт із поверхні Венери й збудувало Кільце, воно ще й сконструювало Міллера.

І воно хотіло говорити. З ним.

Може, це й дрібничка. В новому Міллері годі було розібратися.

Він існував згідно з якимось своїм непублічним порядком

денним. Протомолекула не сильно переймалася хаосом та

смертями, які вона привнесла у світ людей.

Зате їй кортіло розмовляти. І розмовляти саме з ним. Голден

усвідомив, що це рятівний круг, у який він може вчепитися.

Можливо, це стане виходом з усього цього хаосу. Можливо, йому

вдасться помогти його віднайти. Він погоджувався з тим, що, вхопившись за думку про свою обраність протомолекулою, або

принаймні її агентом Міллером, для встановлення контакту, він

підживлював

свої

найгірші

схильності

до

зверхності

й зарозумілості. Але краще так, аніж віддатися начисто відчаю.

І